Повісті і оповідання
Шрифт:
З тим словом намірився та як гримне з пищалі!
Заіржав татарський бахмат, звалився, мов косою підтятий. Не встиг мурза скочити з сідла — заорав з розгону носом землю. Аж завищав од такої наруги. Як не схопиться на рівні ноги, як не сипоне стрілами!
Вп’ялася одна стріла козакові в щоку, побігла кров цівкою. Вирвав Голота стрілу, жбурнув геть.
Чуєш, старий! — гукає.— Мабуть, ти між козаками не бував, козацької каші не їв, козацьких звичаїв не знаєш!
Та й кинувся на Гасан-бея, одбиваючись од стріл нагайкою.
То
Якби не Максим,— каже,— була б тобі, вражий сину, з душею розлука! А так — їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима іце й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш — більше заплатиш!
Прив’язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи:
Ой ти ж поле, поле киліїмське!
Бодай ти літо й зиму зеленіло,
Як мене в лихій годині сподобило!
А козаки щоб довіку гуляли,
Хороші мислі мали.
Воріженьків під ноги топтали!
То не бій гримить, не пищалі б’ють рано в кам’янистім городі Азові. То лютує турецький намісник Сулейман-паша, верещить не своїм голосом, сипле ляпаси слугам і дозорцям, що стоять перед ним на колінах.
Проспали, прогавили ледачі дозорці! Три невільники, три брати з України втекли цієї ночі. Вкрали із стайні двох найбистріших коней, вивели крізь потайну хвіртку в мурі — й шукай вітру в полі! Ще й шиті золотом жупани самого паші й дорогі ятагани з дамаської сталі прихопили на згадку.
Десяток найкращих кіннотників вирядив паша навздогін за втікачами, звелів привезти хоч живих, хоч мертвих. Та надвечір повернулися кіннотники ні з чим. Нікого вони не наздогнали й не бачили, навіть слідів не знайшли. Степ широкий, кінця-краю немає, хто ж його зна, куди подалися бранці.
Але вже прохолов од першого гніву паша, махнув рукою: «Однаково пропадуть од спраги, кляті гяури! Здохнуть, а не знайдуть дорогою води ні собі, ні коням...»
...А втікачі вже далеко. Помалу їдуть курним степом, шкодуючи зморених коней. Довгий шлях позаду, можна й не поспішати...
Та чого їх тільки двоє? Чого мовчать, бояться глянути один одному в очі?
Не самі тікали вони з неволі, був з ними ще й найменший брат. Але собі вивели коней із стайні брати, а про меншого й не згадали. І кинувся сердега бігти в пітьмі наосліп, ледве дихаючи, доганяв верхівців, доки не змилувався середульший, підхопив у сідло. Та як стишив ходу наморений кінь, важко носячи боками, сказав середульший, одвернувшись:
Рятуйся сам, кінь двох не вивезе..,
І кинув брата серед степу, став доганяти старшого, що, припавши до кінської шиї, мов навіжений, скакав уперед, ніби сотню бусурменів чув за собою.
Де й узяв сили піший-пішаниця — наздогнав братів до схід сонця.
Брати мої рідні! — благав, підбігаючи.— Візьміть поміж коні! Поскидайте тороки, щоб легше було... Хоч верстов зо три провезіть, покажіть дорогу. Сам не добіжу... загину...
Мовчать обидва, хоч би слово мовили. А найменший не відстає, хрипко дише, хапається за стремена.
Хто там буде тороки скидати, тебе між коні брати! — понуро озвався старший брат.— Ні самі не втечемо, ні тебе не вивеземо. Притомляться коні — чи татари доженуть, чи турки: усіх нас трьох посічуть, на мак порубають. Тобі, пішому, легше сховатися. Пусти стремено!
Сполотнів найменший.
Брати мої! Хоч одне милосердя майте до мене! Не хочете між коні взяти, самі ятаганами отут зарубайте. Краще зразу трупом лягти, ніж без хліба, без води в степу погибати. Тільки ж поховайте мене, не дайте хижому звірю на поталу...
Похнюпився середульший, а старший каже:
Не зведеться рука свою, рідну кров пролити... Що це ти надумав, брате! Не журись: як жив-здоров будеш, і сам до батька-матері прибудеш.
Та й погнав коня не оглядаючись. Ледве встиг пі- ший-пішаниця гукнути:
Браття! Хоч віття тернове рубайте, по шляху розкидайте! Може ж, я знатиму, де йти...
А що далі гукав, того брати вже не чули.
Мовчки їдуть вони степом, бояться й здумати про те, що вчинили. Бо відколи світ стоїть, не чувано такого, щоб козак козака в біді покинув, та ще й рідного брата!
А сонце пече навмируще. Сушить груди спрага: ні озерця ніде, ні струмочка.
Та що це? Замигтіли на обрії дерева, розлилася річка широким плесом. Колишуться пір’ясті гілки, мерехтять хвилі — підійди, подорожній, напийся досхочу, обмий побиті ноги!
Глянули втікачі й одвернулися. То не річка — то марево! Дмухнув вітер, усе розвіяв: і воду, й дерева.
Чи багато проїхали, чи мало — наче вітерцем подихнуло. Аж тут заіржав кінь під старшим братом, став хапати ніздрями той гарячий вітер. І сам звернув ліворуч, побіг чвалом до глибокої балки, що темніла вдалині.
Росте в балці чіпкий глід і колюча тернина, а на дні жовтіє пісок: певне, по весні біг потічок. Став старший брат ятаганом рити пісок — чи не дориється до води.
Та середульший не дивиться, не хоче йому помагати. Рубає тернове віття й розкидає в степу. А в самого серце щемить: що вже воно поможеться!
Старший рив-рив, дорився до води. Сяк-так коні напоїв, сам напився. Гука: «їдьмо, вже час!»
Зітхнув середульший, пішов до коня, похиливши голову.
А що, брате, будемо батькові-матері казати — чи признаємось? — пита понуро.