Повісті і оповідання
Шрифт:
А те й будемо казати, що не в одного пана пробували, не разом і тікали! Як забігли уночі до брата — він слухати не схотів. Сказав: «Чого це я на видиму смерть піду?! Лучче отут, на чужині, буду щастя-долі шукати!»
Та хіба ж повірять?..
Як я казатиму — повірять. Аби ти не встрягав. Батькові-матері не сто год жити. Повмирають — будемо батьківщину не на трьох — на двох паювати. Отож мовчи! Чуєш? Слово бовкнеш — голову зрубаю!
І поклав руку на кривий турецький ятаган.
Нічого не сказав середульший, сів на коня. З тим і
А вже степ веселіший стає. Засріблився полином, ковилою-тирсою вкрився, оперезався неширокими річками.
Веселіше й коні побігли, бо наче холодком потягло. Тільки середульший брат поспішати не хоче. Раз по раз зупиняє коня: де побачить якого кущика, рубає віття, розкидає по шляху.
Не стало кущів, жупан на собі геть пошматував, розкидав по землі зелені й жовті клапті.
Аж засміявся старший:
Либонь, ти, брате, розуму одбіг, що без жалю дорогу одіж шматуєш.— І обсмикнув на собі шитий золотом турецький жупан.— Приїдеш додому, не буде в чому й на вулицю піти погуляти.
А піший-пішаниця далеко в степу бреде. Усе йому ввижається, що змилосердились брати, стали ген-ген на горбі, його виглядають.
Хапається, сердега, біжить, ось-ось братів доганяє. Підбігає — нема нікого. Тільки бабак витріщає на горбочку круглі оченята та шумить ковила.
І знову диба пішаниця, насилу ступає закривавленими ногами. А в голові одна думка: «Ой брати мої, брати рідні! Невже ж ви мене в такім горі відцуралися?»
І раптом наступив босою ногою на колючу тернову гілку. Аж скрикнув з болю. Глянув — на землі сліди копит видко й віття розкидано — почорніле, припале пилом.
Ухопив гілку, сам собі не вірить.
Ні, не забули! Згадали за мене! Бач, і признаку на шляху покинули. То вони, певне, через те й уперед поїхали, щоб я знав, куди йти. І вже звеселів, бідолаха, надія йому в серце вступила.
«Може ж, врятуюся,— думає,— може, ще й побачу батька з матір’ю. А братам повік лихого слова не скажу, шануватиму їх, поки й житиму».
Шкутильга, хитаючись, усміхається до розкиданих гілок, мов дитина.
Сяк-так доплентався до балки, сповз униз.
Це ж тут мої брати спочивали. Мабуть, і коні напували — он яку ковбаню в піску вирито. Господи! Може ж, тут ще й вода лишилася!
Підповз до піску, рив, рив — нема нічого. Усю воду сонце випило. Якби ж яму хоч гіллям зверху прикидали...
Звалився козак лицем у пісок, зомлів од спраги.
Де не взявся степовий орел, закружляв над балкою. Хилить голову набік, спускається нижче й нижче — зачув здобич.
Аж вітром од його крил у балці війнуло. Отямився пішаниця, підняв голову, махнув рукою.
Тікай, орле! Ще я живий!.. Ще не час тобі наді мною кружляти...
Та не тіка орел, проводжає козака в путь-дорогу, ширяє низько-низько, поглядає пильно: мабуть, не одного такого сіромаху в степу бачив.
Краще й не дивитися вгору. Бреде козак, похиливши голову, виглядає на землі тернове віття. А його вже й не стало.
Коли дивиться — лежать на шляху розкидані клапті: і жовті, й зелені.
Ой лихо! Чи не з моїх братів жупани здерто, на клапті пошматовано?! Мабуть, тут ординці пробігали, мене, пішого, на спочинку минули, а їх наздогнали. І в неволю не схотіли забрати, на смерть порубали. Коли б же хоч неживих знайти, поховати...
Ступив козак крок, ступив другий, виглядаючи зарубаних братів. А попереду бовваніє висока могила. Упав на схилі, й знеміг його важкий сон.
За ним і смерть прийшла...
Злетів на могилу гостродзьобий орел, заклекотів на ввесь степ, поглядаючи жовтим оком.
Прибігли вовки-сіроманці, завили, мов затужили над козаком.
А братам нічого не сталося: живі-здорові... Скачуть битим Муравським шляхом, доїжджають до річки Самари. В ній вода як сльоза — на дні кожну черепашку видко. Зеленіє на луці трава, переткана квітками, шумлять високі очерети, похилившись над хвилею.
Наче й не було чорного степу, палючої спеки.
Спинив коня старший брат, скочив на землю.
Станьмо тут, брате, хоч і на три дні. Пасовисько добре, вода погожа, очерети високі: є де сховатися, коли хтось наскочить. Може ж, наш піший-пішаниця сюди прибуде. Тоді візьму його на коня: хай уже моє добро пропадає — геть усе з тороків повикидаю.
Похитав середульший головою:
Ой брате, брате! Було б тоді викидати, як він казав. Уже дев’ятий день, як воду пив, хліб їв,— досі його й на світі немає...
Чи шкода стало старшому, чи ні — змовчав, не сказав на те ні слова.
То не гуси летять, не журавлі сурмлять над битим шляхом. То їдуть брати до батьківської хати, поганяють наморені коні...
Почули тупіт батько з матір’ю, вибігли за ворота. Глянула стара мати й руки заломила:
Сини мої, чого ж вас тільки двоє?! А де ж третій? Чи ви його в неволі покинули? Чи, може, віддали бусурменам за цю дорогу одіж, за золоту зброю?
Сполотнів старший, насилу слова вимовляє:
Ні, мамо, ми не віддали його бусурменам. Він сам не схотів з нами тікати, в неволі лишився...
Глянула мати на середульшого:
Чи це правда, сину?
Не витримав середульший та як заплаче!
Ой мамо, неправда! Ми свого брата в степу покинули, без води, без хліба! Не схотіли й між коні взяти...
Ударився старий батько об поли руками:
Ідіть же ви геть од нас, братовбивці! Бодай вас сира земля не прийняла, бодай люди забули, що ви козацького роду!
Не кляніть його, тату! — понуро озвався старший.— То я вчинив... то я винен...
Повернув назад змиленого коня, згорбившись у сідлі, й рушив дорогою, сам не знаючи куди.
ПРО ІВАСЯ-ВДОВИЧЕНКА КОНОВЧЕНКА
Гуде-гомонить суботнього дня славне місто Черкаси, роїться народом, як бджолами вулик. Наче й ярмарок тільки взавтра, а людей на торговищі — не протовпитись! Хто хліб косив у полі, хто порався в садку чи біля коней — усе покинув, прибіг не оглядаючись. І є чого!