Шрифт:
ISBN 966-663-101-6
The edition outside Ukraine is authorized only from the written approval of Calvaria Publishing House.
Calvaria Publishing House, P.O.B. 328, Lviv, 79000, Ukraine E-mail: anetta@calvaria.org
Усі права застережені. Переклади, відтворення або передача будь-якої частини цього видання у будь-якій формі і будь-яким способом категорично заборонені без письмової згоди ТОВ «Кальварія».
Повії теж виходять заміж
Він прокинувся, бо хтось торкнувся його потилиці. Жіноча рука ніжно скуйовдила його волосся. Це був сон. Ні зображення, ні звуку.
Тільки дотик, від якого він прокинувся. Співають птахи. Господи, як вони співають, здивовано подумав він і перевернувся у своєму великому самотньому ліжку.
Він пішов до неї, і хтось запопадливо опустив штору на її вікні. Він не пам'ятає, що вони робили на її ліжку з білизною, обшитою рожевими бантами, і чи взагалі робили щось. Лише пам'ятає, як вона обережно торкнула його потилицю, розвихрила його волосся. Той жест не належав до її обов'язків. Жодна жінка за все його більш ніж сорокарічне життя не пестила його так.
Він рвучко підвівся на ліжку. А чому вона стала повією? І взагалі, чому жінки стають повіями? Звідки вона? Він пам'ятає, так, так, він це напевне пам'ятає: вона не розуміла, коли він заговорив по-фламандськи. Не розуміла й англійської. Цікаво, вона щовечора сидить там же? Він виліз із ліжка і покатуляв до ванни, хоча було ще дуже рано.
Його спальня на горішньому поверсі. Нижче, одна над одною ще дві великі нежилі кімнати. Цей давній в одне вікно завширшки будинок, затиснутий двома кам'яницями в провулку неподалік від Кайзерлаан, він отримав у спадок.
Його дід і бабуся по батьківській лінії не пішли до будинку для старих, до останніх днів топтали ці рипучі сходи й обидва померли якщо не одного дня, то, здається, одного місяця. У вітальні-кухні-передпокої висять ностальгійно гарні дуже якісні фотокартки часів їхньої юності і вельми примітивні зразки малярства. Він мешкає тут уже п'ятий рік та ніяк не спроможеться винести з дому ці бездарні картини. Але тоді конче доведеться щось робити зі стінами, бо світлішатимуть місця, багато років прикриті картинами.
А він звик до цих стін і до цих світлин, та й, власне, до цих убогих пейзажів і натюрмортів.
Запахло кавою, і хрусткі тости вже готові. Він звично розстелив на великому столі вишиту серветку, поставив на неї свій сніданок. Тільки шоста. Навіщо він встав так рано?
Тому що співали птахи. Він відчинив скляні двері, що виходили у крихітний садочок за будинком. Скоро можна буде снідати просто неба. Треба буде витягти з комори столик і два плетені крісла.
Весь день він перебував у стані загостреного відчуття речей і дотиків, йому не хотілося спати, хоча він встав так рано. Зазвичай, якщо, траплялось, прокидався о п'ятій, засинав на ходу і не володів собою. Сабіна з відділу реклами принесла йому текст до відеоряду про лінію по догляду за волоссям, вона вважала, все треба змінити, бо їхні вироби повинні входити у підкірку бельгійського споживача, вона випорснула із синього балончика на свої руки біле шумовиння і почала втирати його у коси, а він дивився на веснянки на личку Сабіни так, ніби вперше побачив жінку.
Йон ван Сар запросив поїхати з його родиною на вікенд у Брескенз, і він відповів дуже непевно. Він знав, що Йон полюбляє, коли він їздить з його родиною на вихідні, інакше ні Йон, ні його дружина Рея не розмовляли протягом вікенду – просто не могли знайти у рідній мові жодного слова, аби хоч щось сказати одне одному. Він дивився на чашку в руці у Йона і згадував, що її йому подарували на двадцятиліття роботи у фірмі. Ще трохи – і він заслужить таку ж посудину з такого ж сервізу. В п'ятницю всі думають про вікенд, тим більше розпочалася весна. А він сьогодні ввечері знов піде ТУДИ – хто може заборонити йому піти подивитись на тих жінок? … Він побачив біль в очах повії, коли вона спустила з плічок бретельки, і жестом наказав: не треба. Вона перелякано глянула на нього. Згодом він зрозумів: ті, хто не хотів традиційних послуг, вимагали збоченських, які оплачуються дорожче, але й важче виконуються.
– Ремко, – вказав він на себе.
– Анжела, – відповіла вона.
Він подивився на спущені штори й обережно торкнувся її довгого прямого волосся. Вона роздратовано закинула розплетені коси за спину і здивовано подивилась на нього.
Він простяг їй дві з половиною тисячі франків, вона одразу ж повернула йому одну, і він зрозумів, що вона не може мати грошей більше, ніж коштують її послуги, надлишок в неї все одно заберуть. Він простяг їй свою візитівку, а вона пояснила жестами, що, мовляв, все одно не знайде його будинку. Вони сиділи поряд на її ліжку, вона була в робочій білизні, він – в офісному костюмі з краваткою. Поруч з ним була та сама жінка, яка несподівано погладила його по голові.
– Анжела, – тихо вимовив Ремко.
– Анжела тут, – потвердила вона рухом і додала, – My name is Olena.
– From Russia? Polоnia?
– Oukraina, – відповіла вона.
А потім він ходив до неї декілька вечорів, і платив їй, і не вимагав від неї послуг, а одного вечора в Анжели-Олени була спущена штора, яка невдовзі піднялася, і вона була готова приймати наступного, наприклад, його, дивного клієнта, що платить і не користає з того. Але того разу, зайшовши до неї, він запропонував їй іти з ним. Вона заперечливо захитала головою, показала, що в неї тільки білизна, іншого одягу тут нема. Але дівчина розуміла, що це – неймовірний шанс, такого більше не буде… Їй нема чого втрачати. Місяць тому тут був чоловік з Росії, він прийшов убити свою дочку, яку неймовірним чином знайшов саме в антверпенській малині. Правда, казали, що то не її батько, помилився, старий. Діда спустили в Шельду, нікого він тут не перевиховає, старий козел, охоронець Зураб казав, нехай посольство Росії шле які завгодно ноти, він тут був нелегально, а каламутна Шельда і не таких приймала у свої блювотні глибини. А ще один білорус. Той навпаки прийшов сюди рятувати свою доньку. Старий партизан увійшов до вітрини, ніби клієнт, і потяг за собою своє дитя просто в прозорій сорочці з сердечками на грудях.
Албанські охоронці схопили обох. Це ж треба було пройти всі бардаки Польщі й Німеччини, знайти дитину тут і опинитися з нею на дні тієї ж Шельди. Ця брудна каламутна ріка стільки знає, а сама така неглибока, під нею прокладено кілька транспортних тунелів. Хто напише літопис антверпенських червоних ліхтарів кінця ХХ століття?
Олена зуміла пояснити Ремку, що завтра о дванадцятій дня вона буде в кафе біля Ґранд-базару. Потім він дивувався, що потрапив у потрібне кафе, бо і крамниць системи Grandbazaar і кав'ярень біля них в Антверпені багато… Дівчата без косметики у звичайному вбранні сиділи за столиком. Разом з ними було двоє кремезних хлопців. Олена помітила його і підсіла. Ймовірно, вона знала, що це більш-менш безпечно. Її волосся було закладене на потилиці, а сама вона була в сірому костюмі з вишитим носовичком, що визирав із нагрудної кишеньки… В цьому ж одязі вона й увійшла у його будинок. Вона не звернула уваги на фотокартки, проте захоплено завмерла перед картинами, і Ремко подумав, що, мабуть, не такі вже вони й незугарні, добре, що він їх залишив.
А далі його донедавна спокійне, майже безподієве життя наповнилось неймовірними турботами, які йому ще й досі не набридли. Ніхто не прийшов по Анжелу до нього ні того дня, коли він привів її до себе, ні наступного, ні згодом. Він ходив до свого офісу, а вона лишалася вдома, подовгу милася в душі, намагалася щось робити, де все було розраховано на відсутність жінки. А ввечері вони сиділи одне навпроти одного у нижній кімнаті, і він намагався вчити її своєї мови, й іноді справа йшла добре, а інколи вони налітали на якийсь страшний підводний риф, і вона зненацька вигукувала якісь жахливі фламандські фрази, що затримались в її пам'яті, щось на кшталт «Ширше ноги, суко!»