Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Я ж не закінчував факультету точного машинобудування, – він знову знизує плечима. О, цей його ідіотський жест знизувати плечима!
– Вимкни телевізор, у мене робота!
Як не дивно, але послухався. Сіла до письмового столу, розклала матеріали для статті. З блокнота випала данська адреса.
– Ти знаєш щось про Данію? – запитала вона сина.
– Звичайно! Це країна LEGO! Товарний штрих-код – 57.
А Неля уявила старий будинок, на зразок описаного Андерсеном в однойменній казці, картини, шкіряні крісла, великий письмовий стіл і книжкові шафи від підлоги до стелі. Well-educated woman.
– Не знаю, як інші показники, а освіта в мене хороша, –
А потім був ще гірший голод, і син зворушливо запропонував продати свою колекцію автомобільчиків, яку йому допомагали збирати усі мамині друзі протягом чотирьох років. А потім заплатили двадцять гривень за якусь давню статейку в журналі «Філософська думка». А потім прийшов поштовий переказ на паскудні 37 гривень 16 копійок. А потім в Інституті гуманітарних проблем сучасності відвалили дві з половиною зарплатні. У відділі духовної інтеграції з Європою накрили столи, бо був день народження її завідувача Володі Сидоренка. Всі пили і гуляли, і Неля Тимченко, як ніколи, відчула якщо не всенародне, то загальноінститутське визнання своєї жіночої та інтелектуальної значущості. Коли подзвонила Юрчику сказати, що вже йде додому, то почула:
– Тобі прийшов лист.
– Звідки?
– На марці написано: Данмарк.
З конверта на долоню випала фотокартка білявого хлопця з великими синіми очима і котом на лівому плечі. Звуть Юрен Кристенсен. І не виглядає на свої 48 років. Втім, і вона не виглядає на свої. Пише, що отримав дуже багато листів і всіх їх уважно прочитав. Жоден з них не був так добре написаний, як її. Він просто в захваті від її стилю. Одразу зрозумів, що вона є особливою жінкою. Very special woman. Тому й хоче познайомитись з нею ближче, просить її фотокартку і номер телефону. Також запитує, чому вона розлучилась із чоловіком, чи була причиною подружня невірність? Сам він від природи дуже вірний, багато років любив одну жінку і був дуже відданий їй. Але коли остаточно зрозумів, що вона так і не вийде за нього заміж, вирішив пошукати щастя в далеких краях. Багато подорожує по Східній Європі у зв'язку зі своєю роботою. В Україні ще не був, йому експерти поки не радять мати ділові стосунки з Україною. Але приватні стосунки з її країною, як і з усіма колишніми республіками Радянського Союзу, вважає дуже перспективними. Запитував, коли Неля хотіла б відвідати Данію.
Протягом тижня Неля носила листа з собою, перечитувала його в тролейбусі, відчуваючи дивну єдність з країною русалоньки і диких лебедів. А потім її вразила фатальна думка, що добре освічена жінка, яка пишається своєю освітою і ерудицією, нічого, власне, про Данію не знає.
Та й звідки про неї щось знати? На перехресті всіляких інтересів лежать Франція, Британія, Німеччина. Ну Італія.
Ну Сполучені Штати. Формально Сполучені Штати значно ближчі, ніж маленька європейська країна з високим життєвим рівнем. Бо у США періодично їздить їхній шеф і друг Володя Сидоренко. Там у Чикаґо живе інститутська приятелька Дора Шекельман. Звідти на весь світ усміхається добре відпрасований 42-й президент Сполучених Штатів. А хто, до речі, в тій Данії? Королева Маргарита. Ну то для меблів. А насправді хто? Бог з нею, з політикою. Яке там культурне життя, історичне минуле? Не може бути, щоб ніякого. В книжках пишуть багато всякого. Виявляється, в Данії давні поглиблені зв'язки з Україною. Квітка-Основ'яненко був почесним членом Королівського товариства антикварів півночі у Копенгагені. А їхні письменники – ну хоча б одне знайоме ім'я. Бруун, Еленшлегер, Палудан-Мюлер… Крім Андерсена все – темний ліс. А ні, ще є Сьорен К'єркеґор.
Володя Сидоренко у своїх статтях і доповідях дуже любить цитувати «Або – або». А також є ще Гамлет – принц Данський.
Відповідь написала лише через два тижні. Послалась на велику зайнятість на роботі. Написала, що з чоловіком розлучилася через те, що він не цінував її освіти. Був егоїстом. Вимагав уваги до себе, навіть за рахунок маленького сина. А щодо подорожі до Данії, то в неї немає грошей на квиток. Вклала у конверт з листом своє засмагле фото, зроблене рік тому на Кіпрі. На конференції з інтеркультурних зв'язків «Схід – Захід». І от серед мряки, дощу, домашніх завдань і недописаних статей пролунав міжміський телефон.
– Is it Nela? I'm Juren Cristinsen, – звучав упевнений бадьорий голос.
Ні, він таки існує насправді. Як, мабуть, і та Данія існує не лише в атласах і довідниках.
Юрен повідомляв, що нарешті отримав її листа і надсилає запрошення. Хоче уточнити написання її прізвища. Квиток він їй теж надішле. Don't worry. І тут вона буде повністю на його утриманні.
– А може, краще спочатку ви приїдете? (Це англійське you – не розбереш, чи ви на «ви», чи вже на «ти»).
– А де я житиму?
– Я поки, на жаль, не можу запросити до себе, в мене дуже маленька квартира.
– А в мене дві спальні на третьому поверсі і одна на четвертому. Вам буде дуже зручно.
Далі все нагадувало кіно. Прийшов виклик, і вона занесла його до установи, над якою майорів червоний прапор із білим хрестом. Сказали прийти за три тижні. Юрен телефонував раз на тиждень, запитував, чи здорова вона і яка в Україні погода. Сказав, щоб вона пішла до аґенції «Авіалінії України» взяти квиток. Красуня в льотній уніформі видала їй барвисту книжечку зі словами:
– Майте на увазі. Квиток спонсорський. Ні продати, ні обміняти не можна.
Тоді вперше вона відчула, що, ймовірно, чинить щось не те. Доросла високоосвічена жінка вирішила стати авантюристкою. Можливо, цей Кристенсен утримує будинок розпусти, вербує до себе дівчат зі Східної Європи. Хоча, яка вона дівчина? Вона чесно написала йому, скільки їй років. І потім, іще можуть не дати візи. Не дадуть, то й не дадуть. Байдуже.
Візу дали. Вона подзвонила мамі, сказала, що її знову на тиждень запросили на міжнародну конференцію. Тепер до Данії. Мама сказала, що візьме Юрка.
– Тільки ти нічого не купуй, краще привези гроші додому. Як тоді з Кіпру.
– Подивимось, скільки дадуть на кишенькові витрати, – відповіла вона.
Домовилася з Володею Сидоренком, що на тиждень поїде до сестри в Ужгород. Господи, що воно буде? Вже коли на її валізу начепили кольорові бірочки, подумала: а якщо в аеропорту Каструп її ніхто не зустріне? Взагалі ніхто. Що їй тоді робити? Шукати українське посольство? Туди вже, мабуть, приходили подібні ідіотки. Ні, це не метод боротьби з труднощами. Захотілося втерти носа негідникові Тимченку!
Ти женився на Кудріній, а я вийду заміж за Кристенсена!
У неї запитали про паспорт. Вона показала. Прикордонник довго вивчав його номер, серію, заносив дані до комп'ютера. Як не пропустить, то, може, воно й на ліпше. Але прикордонник ввічливо повернув паспорт зі словами «прошу», «дякую», «проходьте». … Юрен Кристенсен стояв серед тих, хто зустрічає, неймовірно схожий на свою веселу фотокартку. Він дивиться у натовп і не може її знайти очима. Підійти до нього і сказати:
«Hello!» Чи зачекати, доки сам помітить?..