Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Вони пішли, лишивши немитий посуд і незаслані ліжка, а він, як завжди, не робив прибирання в хаті. Бо знав: як тільки станеш хатньою господинею, то так буде до скону. Він ще сподівався знайти собі гідне місце в цьому світі. Яке саме?
Конкретика вбиває почуття гідності. Працювати за фахом? А яким фахом? Він більше десяти років працював за спеціальністю, не боячись труднощів. Їздив по експедиціях, не боявся спати в наметах, тягав повні рюкзаки каміння й проби ґрунтів.
Тепер у цій сфері – суцільна криза. Нікому воно сьогодні не треба. Потрібно терміново міняти фах. Раніше вони з Геленою говорили про це:
– Ти хочеш, щоб я пішов у торгівлю? (найбанальніший, найпоширеніший сюжет) В індустрію
– Ти, я так бачу, нікуди не хочеш іти, тобі сподобалось вдома, – роздратовано казала Гелена, збираючись на роботу.
А потім вони облишили цю тему. Гелена бралася за всі роботи, за які платили – хіба Артем відмовився, аби йому щось запропонували?! Син ріс, у нього ламався голос, падала успішність, з'являлись нові друзі й дівчата. Всі троє мешканців маленької квартири на останньому поверсі старого будинку в центрі міста рівномірно віддалялися одне від одного в різних напрямках. Дружина й син бували вдома все менше й менше.
А Артем постійно на місці, в чотирьох стінах. Він міг годинами стояти біля вікна, тупо спостерігаючи чуже життя у вікнах на протилежному боці вузької вулиці. Думав, що стає схожим на старого діда у вікні навпроти – скільки разів він бачив, як той чоловік похапцем їсть на підвіконні, поставивши біля себе лампу, відгородившись густою фіранкою від тих, хто мешкає з ним, і голодний Артем заздрив старому: тобі, діду, хоча їсти дають…
А коли Артем ходив до матері за харчем, завжди вдивлявся у вічі перехожим і був певен, що мало не всі, кого він зустрічав по дорозі, такі самі неприкаяні, як і він. Він бачив очі тих, хто роздавав на вулиці рекламні аркушики. Бачив тих, хто походжав вулицями із рекламними дошками на спині й на грудях, закликаючи підключатися до найновішої мережі мобільного зв'язку або дорого продавати золото й платину.
Бачив співаків з гітарами у підземних переходах – між іншим, він би теж так міг. Взяти кота на плечі, покласти вперед себе капелюха і затягти:
Подайте, люди, ми зовсім голодні,
Для нас настали дуже чорні дні.
Спиніться добрі люди, бо сьогодні
Вам, певне, трохи краще, ніж мені…
Він дивився на бабусь, які стежили за тими, хто безтурботно пив пиво на лавочках по скверах, щоб вчасно схопити порожню пляшку й укинути її до своєї торби. Дивився, як жінки з села – серед них траплялись несподівано молоді й гарні – прилаштовувались продавати м'ясо або сир прямо на вулиці, а потім похапцем збирали свої кошики, хутко тікали від міліції, щоб стати зі своїм товаром за двадцять кроків, а він ковтав слину, готовий їсти їхнє м'ясо просто сирим. І знову, й знову дивився на жебраків, як вони простягали бляшанки з-під консервів і благали: «Подайте, люди добрі, подайте!» А він ходить по місту голодний, але не пристає до цих прохачів. Не збирає пляшок. Не перепродує шкарпеток, купивши їх оптом, щоб мати п'ятдесят копійок на парі. Не роздає рекламних папірців, які люди викидають, не читаючи. Чи то він ще не дійшов до глибини житейських проваль, чи, може, йому, на відміну від тих людей, бракує правдивої життєвої мужності, коли кажеш сам собі: треба жити?..
Він вертався додому з порожніми руками, з каменем у грудях. На початку свого безробіття Гелена лишала у холодильнику м'ясо й овочі, з яких можна було б зварити суп.
Він ніколи не ставав до плити, це був би хрест, на якому його розіпнуть. Потім і Гелена перестала куховарити, вони з сином їли продукти швидкого приготування. Вони ніколи не їли того, що він приносив від своєї матері, непрямо натякаючи, що то для нього. «Ця банка займає
Коли її звідси приберуть?» Артем доїдав і ніс брудну банку назад до матері. Три зими і три літа минули в такому мовчазному режимі. Чи передбачаються зміни – на ліпше, на гірше, куди вже гірше, втім, завжди є куди. Наприклад, можна померти.
Коли я сідаю в ліфт чужого високого будинку Їду на останній поверх Йду вище якимись брудними сходами Знаходжу дверцята які ведуть на горище А потім ті які ведуть на дах Та коли стаю біля краю плаского даху І тихо дивлюся вниз На незвичний ракурс знайомих кварталів Спершись на невисокі бильця То я не перехиляю через них свій центр ваги Тільки тому що тобі стане дуже моторошно Коли тебе покличуть забрати моє розбите тіло А в тебе в житті й без того достатньо проблем Артем мав рацію, у Гелени й без того вистачало проблем.
Вона працювала в екологічній організації, під яку, траплялось, кидали кошти. Викладала валеологію в комерційному навчальному закладі. А також, оскільки добре знала англійську мову, перекладала тексти з проблем охорони довкілля.
Грошей все одно не вистачало. До того ж платили нерегулярно, замовники мали перед нею чималі борги. Але все-таки іноді платили, і тоді наставали нетривалі, проте бурхливі періоди життєвого піднесення, коли здавалося: от-от все буде добре.
Після снігопаду транспорт ходить погано, і Гелена спізнюється на свою лекцію, але все одно зберігає щасливий спокій впевненої жінки. По-перше, вчора платили. Кілька днів можна жити спокійно. А потім, дасть Боже, заплатять ще. По-друге, Гелена відчуває неймовірний приплив енергії від того, що сталося вчора у них з Артемом. Треба буде частіше годувати його вечерею, а потім брати до себе в ліжко. Це, власне, їхнє спільне ліжко. І взагалі, він її законний чоловік. Сам Бог велів ділити з ним ложе. Врешті-решт, якщо він їй знов остогидне, то вона його знову відставить, було б тільки того горя.
Безподієвий період життя закінчився. Той нічний снігопад спричинив лавину нових подій, переважно радісних.
Заплатили за лекції в навчальному закладі. А потім дали аванс за переклад книги «Філософія довкілля: антропологічний аспект». Плюс доброчинна організація погодилась оплатити її дорогу на місячне євростажування в університеті міста Льєж, де була одна з найкращих в Європі кафедра з гуманітарних проблем довкілля. Отже, треба якось дожити до весни, а там буде зовсім добре.
– Якщо ти там не знайдеш собі мужика, то будеш останньою дурепою, – казала Гелені Яна. – Можеш підібрати п'ять-шість козлів з того регіону за списком шлюбних оголошень, понаписувати листи, можна один той самий текст, тільки міняти імена, а потім призначити зустріч уже там.
Але в Гелени не було часу на шлюбні каталоги. До далеких берегів починає тягти, коли на рідних вже зовсім нестерпно.
А тут розпочався злет. Звідусіль сипалися гроші за давні роботи, і здавалося, так буде завжди. Ілюзія повноти буття робила її стрункішою, покращувала колір обличчя. Звідусіль лунали компліменти:
– Пані Гелено! Який у вас чудовий вигляд!
Почав танути сніг, крізь грязюку пробивається непристойно запашна весна. Вдома ввечері, після виснажливого дня, її зустрічає Артем. Знімав з неї пальто, знімав черевички, шепотів «будеш вечеряти зараз, чи трошки відпочинеш?»
Навіть прикро, що не можна його взяти з собою до Льєжа.
Вони прощалися і пристрасно, і щемно, і радісно, як в ті часи, коли Артем їздив у свої експедиції. Якби не часті розлуки, вони б не зберегли так надовго свою любов. І зараз знов усе буде, як раніше. Просто так склалося життя, що тепер їде Гелена. За місяць вона повернеться, а він чекатиме на неї, солодко пригадуючи кожне слово і кожен дотик їхньої останньої ночі перед розлукою.
А Яна все-таки зателефонувала напередодні від'їзду: