Повія
Шрифт:
– Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.
II
Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, – нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то
На другий день пiшла розвiдувати по селу – хто приїхав? розпитувати – чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. «Куди се?» – питався Дмитро. «Додому». – «Хiба спродався?» – «Спродався», – одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. «А то що мете?» – спитався Дмитро. «То не про нас мете!» – смiючись, одказав Пилип. «А про кого ж?» – «Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду», – i, зареготавшись, пiшов собi геть.
Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… «Як дров тих наскладано у полiцiї!» – додав Петро Усенко.
Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.
– Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертається, – плачучи, одказує Прiська.
– Винокурню закурив, мабуть! – доїдає Грицько. – Усi уже вернулися, а його немає.
– Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.
– Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.
Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори – один у найми дає, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: «Нi за що не вiзьму Хiврi». – «А кого ж тобi? Попiвну яку?» – «От, – каже Федiр, – гарна дiвка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» – грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.
З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi; не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiєю сiм'єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неї.
– Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…
– А ти глядиш за своєю дочкою? – грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
– Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.
– I навчу!.. навчу! – гукає Грицько.
– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, – не витерпiла Прiська, натякаючи на
– А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.
– Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.
– Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.
До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…
– Що ее, Христе, кажуть? За кого се кажуть? – з докором i сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.
– Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.
– Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! – ридаючи, одказала Христя.
Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її рветься надвоє; то – перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука! яка люта та тяжка мука!
Короткий день минає, настає нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передумаєш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй вiддячити… А жалостi в його – нi капельки!.. Як їй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон – не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплаканi очi.
Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде її; а то вже i свiт заглядає у вiкна своїми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. «Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь». Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тiї тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, їй треба умитися, а води у хатi немає. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла її постать сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На кiстлявих її плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своїми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.