Повія
Шрифт:
– З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.
– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I
– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.
– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.
– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.
– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.
– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Прiська.
– Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?
– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякує Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.
– Де ж ви були?
– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…
– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.
– Бог з вами, тiтко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
– Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то її дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…
– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!
I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.
– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.
– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!
– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. –
– Та й на копу буде.
– Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде – берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, – досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.
– Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: «Скинь та положи: поки новi – бiльше дадуть за них…» Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.
Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. «Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…» I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.
Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собi Прiська.
IV
Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа – i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. За Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi – i невеселi полягали спати.
Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?
– Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, – сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.
– А менi про те й байдуже, – одказала Христя.
– От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.
Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.