Повія

Мирний Панас

– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.

Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.

Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi:

їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.

– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!

– Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.

У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.

– Що там таке? – за неї спитала Одарка.

– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?

– Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.

– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, – увернула Одарка.

– А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе її землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. «А чим же їй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити – не робить». – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указує на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.

Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?

Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.

– Не журiться, тiтко! – утiшає Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати!

Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!

Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого – то доїде.

Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.

Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… «От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прiсьцi.

V

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.

– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.

– Нi, не знаєш.

– Так скажи хто? – спиталася Христя.

– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.

– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, – одрiзала Химка.