Повернення "Галактики"
Шрифт:
І він змів усі склянки в урну. Кінець. Нехай вона сама шкутильгає непевною дорогою відкриттів, а він візьметься за щось практичніше!
Дивовижне почуття викликають у людини гори. Стрімкі верховини, урвища, безладно розкидане бескеття нікого не залишають байдужим. Дика, неймовірна могутність природи!
Світлана і її подруга Роксана йдуть крутою кам’янистою стежиною. Звиваючись поміж деревами, вона веде їх усе вище й вище. Верховіття дерев похитуються над головами і стиха, приглушено шумлять. Роксана спритно, як дика кізка, перескакує
— І як ти надумала приїхати? Правда, в нас тут чудово?
— Так. Я й не сподівалася, що Карпати такі красиві, — каже, переводячи подих, Світлана.
Коли вони зійшли на одну із скель — сліпуче сонце бризнуло їм у вічі. Під ними висіла нерухома хмара. Одним своїм крилом вона сягала лісу.
Як заворожена, дивилася Світлана на цей чудовий краєвид. Хотілося розігнатися і… побігти просто по хмарі — он аж до того золотого крила! Як цікаво було б глянути звідти вниз, на далеку землю!
Дівчата сідають на великий плоский камінь.
— Ти питаєш, як я надумала приїхати до тебе в гості? — каже Світлана. — А сталося це випадково.
…Через невдачі по роботі Світлана ходила зажурена. То була така весела, жвава, балакуча, а то стала мовчазною, замкненою. Обличчя посіріло, погляд очей ніби згас. Часто виходила вона з лабораторії, блукала доріжками інститутського парку. Під ногами шарудів гравій…
Якось у вестибюлі її зустрів директор — суворий і, як говорив про нього Геннадій, черствий чоловік.
— А заждіть-но, — зупинив він Світлану. Поглянув на змарніле обличчя. — Ви що — нездужаєте? — спитав.
— Ні, дякую.
— Одне слово, вам слід відпочити. Ще не були у відпустці? Ну от, значить, їдьте. Вам треба… набратися бадьорості.
Наступного дня, одержавши відпускні, Світлана стояла в порту, дивилась на кораблі, що біліли в синьому морі і думала: “Куди ж податися?” Додому чогось не хотілося (ще й матір засмутити?), велелюдні пляжі теж не приваблювали. Світ навколо нескінченний, а податися нікуди!..
— Отоді я й подумала про тебе, Росю! Дісталася до Одеси…
— Давно пора! Ми ж після університету жодного разу не бачилися з тобою… А які ж то в тебе неприємності, що ти так переживала? — Роксана кладе руку подрузі на плече, усміхається.
— Така вже в мене вдача… — задумливо промовила Світлана. — Розумієш, я вже як візьмуся за щось, то поки не доведу до кінця, не можу заспокоїтись. Ну, як його зупинитися напівдорозі? Є ще такі, що кидаються гучними словами: “Дерзати! Прокладати нові шляхи в науці!” А самі бояться нового, як чорт ладану. Коли я почала роботу над акумулюванням сонячного світла, знайшлись отакі базіки. А як тільки мене спіткали перші невдачі — я лишилася сама…
Довгенько гомоніли подруги, сидячи на темному камені і любуючись гірським краєвидом. Навколо височіли задумливі й урочисті гори. Ліси вдалині то спалахували під сонцем, то вкривалися сивим серпанком.
— А знаєш що, — обняла подругу за стан Роксана, — тут неподалік озеро…
Дівчата схоплюються з каменя і, взявшись за руки, як маленькі, рушають далі. Тут уже йти легше — почалася сідловина. Ліс рідший, увесь пройнятий сонцем.
— А знаєш, як воно називається? — питає Роксана і відповідає: — Гірське око! Правда красиво?
— Надзвичайно!
Нарешті — озеро. Воно й справді нагадує величезне око. Його темно-синя поверхня спокійна. В цю глибоку кам’яну чашу, мабуть, рідко залітають вітри.
Дівчата з урвища мовчки любуються Гірським оком. Потім, відшукавши спуск, сходять до самісінької води. Світлана починас роздягатися.
— Не треба, Світланко! Застудишся: тут дуже холодна вода, — зупиняє її Роксана.
— Ну і що? Середина ж літа! Роксана вагається.
— Тут альпіністи інколи купаються. їхня база поблизу… Але то люди загартовані. Ой, Світлано!..
Гнучке тіло описало в повітрі дугу і шубовснуло у воду. Тільки буруни розійшлися. Але вода, очевидно, була таки дуже холодна, бо Світлана плавала недовго, через кілька хвилин вона видерлась на теплий камінь.
— Бр-р!..
— А що — змерзла?
— Зате приємно!
Вони сиділи біля озера, поки сонце не сховалося за гори. Світлана розповіла подрузі про свою наукову роботу. Збирати, акумулювати сонячну енергію, надовго наповнити якесь середовище її носіями — фотонами, — це й Роксані здалось неймовірним.
— Але ж ми навчилися керувати рухом електронів! — гаряче доводила Світлана. — Чому ж не спробувати підкорити фотони — носії світла? Скільки я передумала, скільки зробила дослідів! І невдачі переконали мене в одному: треба знайти такий матеріал, який би не взаємодіяв з фотонами. Бо при взаємодії з речовиною фотони поглинаються, перетворюються в інші форми матерії… А ти уявляєш, щоб це було? Сонце зайшло, настала ніч, а озеро світиться! І міста можна б освітлювати великими сонячними кулями!
Дівчата мріяли. В їхній уяві вимальовувались осяяні міста, сонячні ріки, сонячні моря, озера… Світло, світло — із такого бездонного джерела, як сонце!
— А знаєш що? — раптом стрепенулась Роксана. — Про це озеро легенди ходять! Ніби воно колись сяяло вночі. Я сама чула від старих людей…
— Це дуже цікаво.
— Ось послухай… Легенди розповідають, що колись тут був табір повстанців. Звідси народні месники, ніби гірські орли, налітали на замки магнатів. Ночами озеро починало світитися. Його яскраве проміння сягало хмар. Здавалося, між гір упало сонце, щоб освітлювати борцям шлях до перемоги…
— Можна лише гадати про джерело світла, — вела далі Роксана. — На мою думку, це було світіння від вулкана. Адже Гірське око — вулканічного походження. Ми не раз приходили сюди на екскурсію, щоб дослідити залягання лави… Між учнів є такі заповзяті геологи! Хотіли навіть у кратер спуститися. Подружили з альпіністами, умовляли їх подати допомогу. Та начальник загону не дозволив… Вулкан давно погас, а Гірське око дивиться в небо і сьогодні.
— Але я не бачу вулкана.
— Та ось же, — Роксана вказала на округлу вершину, що здіймалась над соснами.