Повернення "Галактики"
Шрифт:
— Оця лиса гора? — здивувалася Світлана. Дівчина схопилась на ноги. — А що як… що як і справді в ній ховаються матеріали, здатні акумулювати фотони? Як ти гадаєш, Роксано?
— Можливо. У природи ще стільки таємниць!
— І одна з них пов’язана з цим кратером! — вигукнула Світлана. — Треба його дослідити.
Вулкан мовчав. Здавалося, він прислухався до розмови дівчат.
Біля озера — гомін: веселі перегуки, сміх, жарти. А Світлана тривожна. Що як нічого не вийде? Були такі
Світлана ще раз обходить кам’янисті береги озера. Понад самою водою лежать купи золотистої речовини, яку вона жартома назвала “Вулканітом”. Адже цей конгломерат мінералів видобуто з кратера вулкана. Звичайно, коли б не допомогли альпіністи, вони вдвох із Роксаною не те що за рік, а й за десять не змогли б виконати таку титанічну роботу.
Тепер усе позаду. Навколо озера стоять з лопатами альпіністи. Через хвилин десять вони почнуть кидати “Вулканіт” у воду… Світлана йде повз них радісно-тривожна, відповідає на жарти, сміється, а в самої нерви натягнуті, наче струни.
“І чого б ото так хвилюватися? — думає вона. — Адже в пробірках, у пляшках — вдалося! Навіть люди далекі від науки повірили в успіх…”
— Світлано!
Вона озирається. До неї, обминаючи каміння, біжить Роксана. Що сталося?
— Світланочко! Ти знаєш…
— Що?
— Він приїхав… Той… Геннадій.
Світлана зблідла. Видно, її неприємно вразила ця звістка.
— Ніякого Геннадія я не знаю.
І пішла. Роксана не то з подивом, не то з острахом дивилася на подругу. Ні, вона б так не змогла. Ну, нехай собі як хоче!..
І все ж таки він став їй на дорозі.
— Світлано!
— Я поспішаю.
— По-перше, здрастуй. А по-друге… навіщо ти все це затіяла? — Геннадій заговорив швидко, неначе боявся втратити хоч хвилину. — Ми б усе перевірили…
— Хто це “ми”?
— Ну, ми з тобою… Адже ми разом працювали.
— А хто казав про непевну дорогу відкриттів? Хто доводив, що треба мати мужність визнати себе переможеними?
— Я все тобі поясню, Світлано, — зашепотів Геннадій. — Тільки вислухай. Присядьмо ось тут… Або ні, відійдімо трохи…
Майже силоміць він одвів дівчину вбік, заговорив благально:
— Пробач мені, Світлано. Адже стільки часу ми змарнували — і ніяких наслідків. Я втратив віру в успіх… І ось тепер, коли директор розповів нам про твого листа, я вирішив приїхати сюди. Можливо, зможу чимось зарадити…
Його зіщулена постать викликала в Світлани неприємне почуття. Вона примружила очі і сказала:
— Колись це справді було потрібно, дуже потрібно. А тепер… Подивись, скільки в мене друзів…
І пішла. Їй ще треба було перевірити, чи готові човнярі і чи добре зрозуміли вони своє завдання.
Озеро сріблилося під ласкавим
Дівчина видерлась на великий камінь — звідси видно все озеро. Окинула оком його спокійну поверхню, піднесла руку…
— Починайте!
Геннадій дивився, як дружно працювали юнаки й дівчата, і його охоплювала злість. “От якби не вдалося! — сердито думав він. — Хай би тоді червоніла від сорому”. Але інтуїтивне почуття підказувало, що експеримент вдасться, і це його сердило ще більше.
Золотий пісок безперервно сипався у воду.
Нарешті скінчили. Мовчки обіперлися на лопати, вдивляючись у дзеркальну гладінь озера.
“На що вони ще сподіваються? — засміявся в душі Геннадій. — Нічого ж не вийшло!”
— Вода горить! — раптом почувся схвильований голос.
Всі подалися вперед. Геннадій похолов: сонце зайшло за гори, скрізь запали густі тіні. А озеро випромінювало дивовижне світло. Він протер очі — може, це йому ввижається? Ні — озеро сяє! Від прибережних скель, від сосен падають тіні, а озеро палас…
— Світлано! Світлано! — кинувся він до гурту. — Я все тобі поясню!
Та його ніхто не слухав. Кожен щось вигукував, усі навперебій поздоровляли Світлану. А в озері хлюпотіла “сонячна” вода.
ОСТАННІЙ РЕЙС “БУРАНА”
Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря таке холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьохкує під ногами сніг.
Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З вікон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інеєм сад, наче викуваний із чистого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.
Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: “Просимо!”
Двері відчиняються самі, й Борисьо заходить.
Хлопця зустріла Владленова мати — чорнява жінка в білому спортивному костюмі.
— Добрий вечір.
— Здрастуй.
— Владлен обіцяв мені допомогти з астрономії.
— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до обсерваторії, він уже там.
Владленова обсерваторія — невелика кругла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, телескоп дивиться на небо.