Повернення "Галактики"
Шрифт:
Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твердження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.
— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.
Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.
— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно,
— Ні! З цим погодитись не можна, — заперечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!
— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.
— Доказом є те, що немає доказів…
Промовці сперечалися довго й запально.
Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: “І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!” Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.
Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.
— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?
Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинувся. Професор торсав його за плече:
— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?
— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягуючись. — Я побував на Марсі…
ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ
На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…
Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові читати!..”
Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!
Книжка хилиться…
— Дідусю!
Книжка зупиняється. Розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати… Веди її до Дніпра, ніби мені більше й робити нічого.
— Але ж ви спите!
— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися
А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.
Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він. — Напосілась.
Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар’янку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра…
— Ви і вчора, і позавчора казали “встигнемо”. А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.
— Ця спаде, інша буде…
— То що, чекати наступного року? — вжахнулася дівчинка. — Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливався так уже дванадцять років…
— Краще принеси мені води.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись “читати”. Але сьогодні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинувся дряпати старого передніми лапами по животі.
Мар’янка побігла відчиняти. Через хвилину вона повернулася до кімнати й весело гукнула:
— А до нас гості, дідусю!
Старий насилу підвівся, спустив ноги з дивана.
— Угадайте хто? — нетерпляче спитала Мар’янка. Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись з думками, гість — високий молодий чоловік в синьому костюмі — переступив поріг вітальні. Очі його випромінювали радість.
— Добрий день, Іване Йосиповичу!
— А, здрастуйте, Ломоносов! — господар обійшов стіл і привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-квартирант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки тільки у виключних випадках. Після того мив руки з милом.
Це повторилося й зараз. “Ломоносов” — так господар прозвав Віктора Вікторовича за наполегливість у вивченні наук — з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника і почав старанно мити руки. “Майже не змінився старий… — подумав Віктор Вікторович. — Волосся тільки наче побіліло й очі вицвіли”.
— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником. — Надовго в Київ?
— Та от привіз дещо в інститут біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.
Вони посідали за стіл, Мар’янка притулилася до дідуся.
— Докторську? Оце так так. Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на вченого. — Може, щось проти старості вигадали? От у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А мені не віриться…
Мар’янка хоч і ходила вже в п’ятий клас, мало що розуміла з цієї розмови. її тільки дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав поїздом цілу ніч і ранок, до того не каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів: