Повернення "Галактики"
Шрифт:
— Дякую, я зовсім не стомився.
От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно… А то так уже любить поспати!
— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати майбутній доктор. — Де це Катерина Митрофанівна?
— Вона пішла на базар. А живемо собі помаленьку. Я оце як пішов на пенсію, то більше читаю (Мар’янка засміялася) та міжнародними проблемами цікавлюся… — старий примружився. — А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?
— Постараюсь не забути, — сказав з усмішкою докторант. — Студентські літа не забуваються.
— Ну, глядіть. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив
“Ломоносов” узяв у передній чемодана і в супроводі цікавої Мар’янки зайшов до невеличкої, обклеєної шпалерами кімнати, де він жив, коли був студентом.
Дівчинка щебетала до гостя, наче пташка. Розповідала, як вона вчиться гарно, які новини у дворі, а найбільше — про дідуся. Так трудно, так трудно з ним, наче з маленькою дитинкою: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає.
Вручивши їй гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рідиною.
— Бачиш?
— Що це? — Мар’янка широко розкрила очі.
— Це… як би тобі простіше пояснити… біологічний екстракт “Сомнус моментаріум”, що означає миттєвий сон. Виготовлений він із кількох ферментів і вітамінів. Можливо, ти чула, що сон людини пов’язаний з роботою кори великих півкуль мозку. Під впливом різних рецепторів у корі виникають нервові процеси збудження і гальмування. Коли процес гальмування охоплює масу клітин головного мозку — людина засинає. В цьому стані спокою відновлюється хімічний склад нервових клітин, вони знову стають працездатними. Отже, сон — це захисна реакція організму. Доросла людина спить сім-вісім годин на добу — третину свого життя. Уявляєш — третину! І це необхідно, бо інакше організм загине від виснаження нервової системи. Павлов довів, що в корі головного мозку…
— А я думала, що кора тільки на деревах, — вставила Мар’янка.
Вчений розсміявся.
— Усе це ти зрозумієш, коли вивчатимеш фізіологію. А зараз хтозна, як тобі пояснити. Можу тільки сказати одно: дві-три крапельки цієї рідини досить, щоб людина не спала цілу добу і була бадьорою, здоровою, працездатною. Уявляєш, цей фізіологічний розчин за якусь хвилину дає організмові те, що восьмигодинний сон. Я, наприклад, не сплю зовсім. Ось принеси мені півстакана води.
Мар’янка вийшла і швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду стежила, як дядя Віктор набрав у піпетку рідини і двічі капнув у воду. Крапельки зразу ж розчинилися, і вода, якою була, такою й лишилася. Він випив її, витер хусточкою губи.
— От і все, Мар’яночко. Тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилася на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму.
— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.
— А… пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Я вже пересвідчився. Ну, гаразд, Мар’яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.
Мар’янка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. “Скоро обід”, — радісно і водночас із тривогою подумала дівчинка.
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сіла в кухні штопати панчохи, а Мар’янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи надвір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.
З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!
“Що це зі мною? — подумав старий. — Невже захворів?”
Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович. — Бачиш, я ліг відпочивати.
— Ви ж не спите!
— Коли б же не заважали, а то… Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар’янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п’ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!
Через годину Мар’янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом’яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. “Ну, нічого, — заспокоював себе, — вночі надолужу”.
Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.
“Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив старий. — Може, свіже повітря…”
Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалапкав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилось, що спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. “Заснув і забув виключити”, — подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.
Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчиненого вікна.
Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.
— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.
— Та що не я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що? — Іван Йосипович подався вперед. — Що ви сказали?