Повернення "Галактики"
Шрифт:
Згодом, після робочого дня, а точніше після робочої вахти, бо тут о цій порі ще була полярна ніч, за вечерею чорнобривий сказав до бородатого:
— Дивина… Тільки я заснув, коли наче ти мене гукаєш… Виразно чув твій голос: “Пора, соловейку!”
— Еге, коли б ти не нагодився та не витягнув, я, певне, замерз би у тій тріщиш… — хрипів бородатий. — Мабуть, свіжа. Ще вчора я там проходив і нічого, а це ступнув — і провалився.
— А як твоє коліно?
— Та пусте, перев’язали. Я не дуже забився, а от мороз, мабуть, доконав би мене. Спасибі,
Під кінець вечері бородатий перейшов на шепіт — он як захрип. Чорнобривий поклав товариша в постіль, напоїв гарячим чаєм, укутав.
— А знаєш, що мене зігріє? — прошепотів бородатий. — Пісня! Заспівай, друже.
І той заспівав — голосно, на повні груди:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько,
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько…
Тепер Дем’янко здогадався, чому чорнобривого товариш називав соловейком. Чорнобривий співав, як соловейко. Пісня ширяла, наче птиця, і здавалось, що вона перелетить і крижані поля, і бурхливі океани…
Дем’янко радів, що хоч і випадково, але став у пригоді полярникам, зробив добре діло.
НА САННОМУ ПОЇЗДІ ЧЕРЕЗ СНІГИ
Ох і нелегко було Дем’янкові, отак заклякнувши, стояти довгий час. Полярники провадили спостереження, працювали, відпочивали, читали, писали, дивилися в клубі фільми, а він стояв собі на столику. Хлопчикові дуже кортіло в широкий світ, але тут на тисячі кілометрів залягли сніги, дарма що літо… Антарктида! Куди податися?
“Оце попався, — сердито думав Дем’янко, — такий непривітний край. І чого сюди прибули люди? Нащо їм знати, які тут морози, з якою швидкістю і в який бік студять вітри? Або крижана шапка — для чого її вивчати? Адже самі кажуть, що Антарктида — це велетенський холодильник планети. Холодильник, а в нього залізли… Ех, краще було б перебувати десь недалеко біля Непитайлівки…”
Одного разу Дем’янко хотів був уже признатися чорнобривому полярникові, що він зовсім не лялька і не хоче нею бути, що його мрія — стати справжньою людиною. Але згадав оте образливе слово “чуперадло” й передумав. Вирішив не відкриватися, почекати слушного моменту.
І ось Дем’янко почув, що полярники лаштують санний поїзд. Трактор-тягач, потужністю в тисячу кінських сил, причепить кілька великих саней та й попрямує до бази, яка знаходиться на березі океану. Там уже чекають вантажі, доставлені з далекої Радянської Вітчизни. Корабель привіз для полярників харчі, одяг, паливо, книги, кінофільми, газети, устаткування. Санний поїзд має усе те перевезти сюди.
Дем’янко мало не затанцював з радощів. Поїде! Він обов’язково поїде. А там він прошмигне на корабель та й попливе додому. От цікава подорож!
Але… не кажи “гоп”, доки не перескочиш…
— Ну, все, борода, їдемо! — вигукнув чорнобривий, перебираючи теплий одяг. — Сонце от-от зійде, діждалися весни!
— Їдемо, соловейку. Але хоч і весна, треба дещо надягнути. Який прогноз?
— Потепління!
— А що таке сорок супроти сімдесяти? — жартував бородатий. — Це ж спека!
“Ого, нічого собі спека, — подумав Дем’янко. — Як вони й витримують таку холоднечу… Ще й жартують. Мені легше — адже я не дихаю, а мої акумулятори сухі, не замерзнуть”.
Друзі спакувалися, тепло одягнулися й вийшли з кімнати. Чути було рокіт двигуна.
Дем’янко знав: от-от має зійти весняне сонце, і тоді поїзд рушить, отже треба не прогґавити цього моменту. Він вибіжить, коли всі вже посідають у кабіну тягача. Примоститься на санях і… бувайте здорові!
І ось нарешті! Засвітилося, засяяло вікно. На ньому зблиснули міріади крижинок, ніби ввімкнувся казковий екран. Зійшло сонце!
Мотор трактора одразу загуркотів дужче — певне, поїзд рушав. Дем’янко швидше до дверей, а вони не відчиняються, не випускають його. Смикнув за круглу ручку, наліг плечем — усе марно. Чи замкнули? А мотор реве… Невже Дем’янко не встигне? От біда…
— Ну, що я вам зробив поганого? — шепоче хлопчик до дверей. — Відчиніться!
Крутнув ручку ліворуч — цокнула заскочка — двері відчинились. Наче їм стало ніяково, що затримували хлопця.
Надворі на Дем’янка одразу ж накинувся Морозило. Що воно, мовляв, за хлопчик такий зухвалий, що ні шубки на ньому, ні валянців, ні шапки теплої, а легенький костюмчик та беретик? Та як дихне холодом, як сипоне колючими сніжинками. А Дем’янкові хоч би що — на те ж він і Дерев’янко!
Дем’янко наздогнав санний поїзд, учепився за останній фургон, підтягся і заліз під брезент.
По-о-їхали!
Як тільки Дем’янко виглянув із-за накриття, Морозило спробував ущипнути його за довгий ніс, та нічого не вийшло — ніс навіть не почервонів. І Дем’янко спокійно роздивлявся краєвид.
Навколо іскрився під сонцем сніг, десь далеко, на самісінькому обрії, палахкотіла рожева заграва, і Дем’янко здогадався, що то — діючий вулкан.
Минали години за годинами, а санний поїзд рухався не зупиняючись. Один раз тільки постояли трохи перед глибокою тріщиною, яка перетнула шлях. В одному місці через неї пролягла вузенька крижана перемичка, і полярники оглядали її — чи витримає? Порадились люди і вирішили їхати. От уже сміливці! Не злякалися крижаної пащі — тягач забурчав і посунув на перемичку, вона осіла, але все-таки витримала. Вперед, вперед!
Ох і широкий, ох і безмежний світ!
Мабуть, з тисячу кілометрів проїхали, коли Дем’янко побачив на обрії величезне місто. Його палаци, височезні шпилі сяяли на сонці, неначе витесані з коштовного каміння. “Що за дивина? — подумав Дем’янко. — Досі — він це знав з книжок — великих міст в Антарктиді не було, тільки селища науково-дослідних станцій. Чи, може, недавно збудували? Чого тільки не встругнуть люди!”
Під’їхали ближче, і Дем’янко побачив населення того міста. Мешканці середні на зріст походжають спроквола, начебто дуже поважні особи!