Повiтряна лiнза (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Нi.

Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.

– Слухай, вiн багато тобi грошей давав?

– Нiяких грошей вiн не давав.

– Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько!

Недаремно ж i подiбний на свого батечка.

Кирило зiщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:

– Ану ж пiди, чи зараз принесеш що-небудь?

– Не хочу. Нащо тобi стiльки речей?

– Е, якби без грошей, то сходив би!

Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав i пiшов по алеї до "повiтряної лiнзи". Лайтi уважно дивилась йому вслiд i бачила, як вiн розтанув у сонячному маревi.

"Ховайся, ховайся, малий хитрун, - думала, сидячи за столом i знiчев'я покусуючи бутерброд з маслом.
– Все одно сьогоднi в тебе нiчого не вийде".

Кирило довгенько не з'являвся.

"Може, вiн подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна".
– Лайтi вже хотiла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повiтряної лiнзи", поклав щось на асфальт i знову зник. "Розiгрує... Ну, зажди..." Лайтi зiйшла з веранди i попрямувала в кiнець алеї. Там бiля великої коробки лежала записка. Пальцi в Лайтi чомусь затремтiли, коли вона читала:

"Ось, мамочко, маєш iще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освiту. Можеш втiшатися

речами - ти їх занадто любиш, бiльше, анiж мене, мого батька i, мабуть, себе. Кирило"

Першу мить Лайтi стояла як укопана. Потiм схопила коробку i кинулась в кущi, гукаючи на весь парк:

– Кириле-е! Вилазь, дурненький!

Кирило зник. I нiхто не бачив, щоб вiн кудись iшов. Обшукали всю територiю - хлопця нiде не було. Нiякi розшуки нiчого не дали.

...Через рiк Лайтi приїхала в цей же будинок вiдпочинку вже з новим чоловiком - директором великого галантерейного магазину. Сидiли за тим самим столом на верандi. Лайтi в обiд завжди поглядала в кiнець алеї, та нiчого незвичайного не помiчала. Та одного разу... на тому самому мiсцi з'явився Кирило!

Лайтi шарпнулася з-за столу, тарiлка з борщем перекинулась директоровi на колiна, той щось засичав, але вона не дослухалася - за мить уже була в кiнцi алеї.

– Де ти пропадав, шибенику?!
– скрикнула, хапаючи Кирила за плечi.

Хлопець якось зачудовано озирався навколо, нiби впiзнаючи мiсцевiсть.

– Ну, кажи, де блукав?
– трясла його за плечi Лайтi.

– Я... був у нашому Майбутньому, - тихо промовив хлопець.

– Де?
– не второпала схвильована Лайтi.
– Де ти був?

– Тут ось, поруч, у нашому Майбутньому!

I Кирило радiсно засмiявся.