Повiтряна лiнза (на украинском языке)
Шрифт:
Повернувся Кирило десь, мабуть, через пiвгодини - Нейба вже скiнчив обiд, а мама була як чорна хмара. Як. раптово зник, так раптово й з'явився, на мить закривши собою червонi плями квiтiв. Прибiг захеканий, збуджений.
– Ой, де я був! Ось подивiться, що тут...
Кирило поклав на стiл коробку, загорнуту в срiблясту фольгу i навхрест перев'язану блакитною стрiчкою.
– Ну, їж, їж, все вже прохололо, - примирливо сказала мама i взялася розпаковувати коробку. Найперше вийняла якусь химерну iграшку - з великої прозорої кулi витикалися малi, рiзних кольорiв i
– Де це ти взяв?
– Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...
– Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?
– Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг.
– Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!
– Що ти мелеш?
– Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою.
– Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?
– Та нi, я тут ось був.
Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:
– Це ви дали йому грошей?
– Нi, - знизав плечима Нейба.
– В мене ледве на путiвку вистачило.
Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...
– Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське!
– засмiявся Кирило.
– Ну, гаразд, це ще краще, - багатозначно сказала мама.
– Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?
– Я попрошу...
– затнувся Кирило.
– Хоч вони й не розумiють по-нашому.
– Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики.
– I до Нейби: - Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?
Той нiяково усмiхнувся:
– Можливо.
Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.
"Ну, ясно, - подумала Лайтi, - не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом - спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."
– Чому ж не принiс?
– запитала Кирила.
Хлопець розгублено клiпав очима:
– Я не знайшов... того... входу.
"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"
– Завтра втрапиш!
– пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: - О другiй годинi дня.
Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, - подумала, - то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."
Прибiг
– Сережок там нiяких немає!
– вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!
I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.
– Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.
– Це жiночий, - сказав Нейба.
Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!
В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.
З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.
I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.
– А я вже дещо по-їхньому розумiю!
– хвалився.
– Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...
Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.
Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.
– Та вiн музикальний!
– Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба.
– Музична терапiя.
– Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi.
– От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?
Нейба опустив очi:
– Трохи одесит. Але не зовсiм...
Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.
Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:
– Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.
– А бiльше нiчого не сказав?
– Та... здається, нiчого.
Мама поклала руку на Кирилове плече:
– Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?
– Та...
– Кириловi явно не хотiлось признатися.
– Та сказав...
– Ну, що? Що?
Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:
– Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...
– А хто ж їх не любить?
– обурилась Лайтi.
– Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?