Повiя
Шрифт:
– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
– Як же його ходити?
– виправлялася Христя.
– I грiх, i мати не пускають.
– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала
– Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
– Чи ще багато наших немає?
– спитала, обдивляючись гурт, Горпина.
– Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
– Давайте! давайте!
– пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
– Благословiть колядувати!
– гукнула.
– Колядуйте!
– вiдказала Вовчиха.
Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.
– Оце насилу вирвалися!
– виправлялася Ївга.
– Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!
– А Тимофiя б то i не бачила?
– спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
– Хай вiн тобi на шиї повiситься!
– сердито одказала Ївга.
– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.
– От ще погризуться… А - грiх!
– умiшалася Вовчиха.
– Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион!
– I стара захитала сивою головою.
– Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм?
– не вгамовується Ївга.
– Ївго! годi!
– умiшалося декiлька дiвчат.
– Годi вам змагатися; пора збиратись!
– пiдказали другi.
– Пора, пора… Прощавайте, мамо.
– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.
– До вас! до вас!
– I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж
Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.
– Про кого то мати натякала?
– спитала Христя.
– Про кого? Зиiсио, про Федора!
– одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною?
– думала вона.
– Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.
– Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо?
– спитала вона, наганяючи гурт.
– Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
– Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.
– Чому?
– Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав?
– цвiркнула Ївга.
– Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
– А менi за що?
– За те, що й менi.
– Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.
– Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
– Що ж про мене кажуть?
– Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.
– Нумо, ходiмо!
– скрикнула Горпина.
– А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.
– Слiпа, не бач!
– крикнула Горпина.
– Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.
– Свiтиться, справдi свiтиться!
– Заходь!
– скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.
– От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає!
– сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
– Благословiть колядувати!
– крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.