Повiя

Мирний Панас

–  Ти ще клясти прийшла!
– скрикнув вiн.

–  Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

–  Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!

–  Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре?
– одказала Прiська.

–  А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та

не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

–  Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

–  А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

–  Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.

–  За дурною головою та й ногам лихо!
– одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

–  Так як же, Грицьку?
– почала, помовчавши, Прiська.

–  Я тобi сказав у волостi. Не чула?
– гукнув Грицько.

–  Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

–  Та ще чи й пiсля свят вiддам?
– позiхаючи, вiдказав Грицько.

–  То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!..
– посварилася Прiська.

–  Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай!
– блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

–  Господи! Як то воно люди забуваються!
– напустилася вона на Прiську.
– Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

–  Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

–  Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

–  Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

–  Що

ж робити, Хiвре?
– тихо схлипуючи, почала Прiська.
– Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

–  Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря.

–  Хто ж менi позичить?
– уже навсправжки плаче Прiська.

–  Ну, чого ви завелися?
– грiзно скрикнув Грицько.
– I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну - i йди, ну - i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

–  Господь з вами!
– утираючи сльози, промовила Прiська.
– Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

–  Я так i знав, що прийде бiсова манiя!
– промовив услiд їй Грицько.

–  Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря.
– Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

–  Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

–  А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях?
– щебече та.
– Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

–  Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi - то бiльше дадуть за їх.

–  Як? Хiба ви продавати будете?
– неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

–  Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути - продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.