Повiя
Шрифт:
– Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!
– Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
– Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка.
– Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
– А що, глибоко?
– допитувався.
– Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
– Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
–
– Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.
– Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.
– Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду!
– посварилася вона.
Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
– Карпо! Карпо!
– скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
– А що, як Христя? Чи жива-здорова?
– Та Христя тута!
– каже Карпо.
– Як тута?!
– скрикнула злякана Прiська.
– Тута… Приїхала.
– Коли приїхала? Де приїхала?
– бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.
– Христя пiшла до вас, - каже Карпо.
Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
– Здрастуйте, мамо!
– гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi.
– Чи ждали? чи сподiвалися?
Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.
– Матiнко! Не пiзнаєте мене?
– спитала Христя.
– Христе! Дитино моя!
– простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.
Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
– Ач, яка молодець Христя!
– каже Одарка.
– Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.
– А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.
– Молодець, молодець!
– одно плеще Одарка, обдивляючись.
– Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
– Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
– Забiжу, не забуду!
Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.
– Як же ви тут живете?
– допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…
– Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська.
– Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
– Я?
Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…
– Ви плачете? Мамо!
– скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
– Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
– То ви не вiрите?
– спитала Христя.
– Так от же - хай мене хрест поб'є!
– коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?
– Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати.
– Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
– Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.
Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
– Недобрий, дочко?
– спитала мати.
– Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.
– Та страва добра, - одказала Христя.
– Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона.
– Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
– Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.
– Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме!
– жартуючи, одказуб Христя.