Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному місці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися за перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:
— Не ворушися, Боббі, мені здається, в тебе шия зламана.
Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дужче з рота. Кров буквально юшила.
— Ти штовхнула мене, — промовив він. — О Дарсі, навіщо ти мене штовхнула?
— Я не знаю, — відповіла вона, думаючи при цьому: «Ми обоє знаємо». Вона почала плакати. Плач прийшов природно; він був її чоловіком, і він був тяжко поранений. — О Господи, я не знаю. Щось на мене найшло. Вибач. Не ворушися. Я зателефоную до 911 і скажу, щоби прислали швидку допомогу.
Він човгнув ногою по долівці.
— Я не паралізований, — сказав. — Дякувати Богу. Але як же воно боляче.
— Я знаю, серденько.
— Дзвони медикам! Швидше!
Вона пішла до кухні, мимохідь кинула погляд на телефонну слухавку в її зарядному лотку, а потім відкрила шафку під мийкою.
— Алло? Алло? Це 911?
Звідти вона дістала упаковку тих пластикових пакетів «ГЛАД» [309] , котрі вона використовувала, коли вони їли курчат або ростбіф, для зберігання залишків, і витягла один.
— Говорить Дарселлен Андерсон, я вам дзвоню з будинку номер 24 по Цукроварній алеї в Ярмуті! Ви записали?
З іншої шухляди вона дістала мачулку для миття посуду. Вона не переставала плакати. «Тече з носа, мов з пожежного насоса», — як казали вони в дитинстві. Плач, це добре. Вона потребувала плачу, і не лише тому, що це буде виглядати на її користь пізніше. Він був її чоловіком, йому було боляче, їй треба було поплакати. Вона згадала той час, коли в нього на голові ще було повно волосся. Вона згадала ті його відривні вибрики, коли вони танцювали під «Попускаймося». Кожного року він дарував їй троянди на день народження, ніколи не забував. Вони їздили на Бермуди, де вранці каталися на велосипедах, а після полудня займалися коханням. Вони разом вибудували собі життя, а тепер те життя минулося і їй треба було поплакати. Вона обгорнула мачулкою руку і засунула цю руку в пластиковий пакет.
309
«Glad» — заснована 1963 року компанія, яка випускає міцні пластикові пакети з кулісними зав’язками, зіперами або клапанами, які можуть герметично запечатуватися.
— Мені потрібна швидка медична допомога, мій чоловік упав зі сходів. Я боюся, що в нього шия може бути зламана. Так! Так! Негайно!
Назад до холу вона увійшла, ховаючи праву руку в себе за спиною. Побачила, що він трішки відсунувся далі від підніжжя сходів, схоже було на те, ніби він намагався перекинутися на спину, але безуспішно. Вона опустилася поряд з ним на коліна.
— Я не впав, — промовив він. — Це ти мене штовхнула. Навіщо ти мене штовхнула?
— Гадаю, через того хлопчика, Шейверстона, — відповіла вона, дістаючи з-за спини приховану було руку.
Плакала вона зараз ще дужче, ніж до того. Він побачив пластиковий пакет. Побачив усередині нього руку, що стискала шматок рушника. Він зрозумів, що вона наміряється зробити. Ймовірно, він сам робив щось схоже. Напевне робив.
Він почав верещати... хоча той його вереск зовсім не був ніяким вереском. Рот у нього був заповнений кров’ю, щось ушкодилося всередині його горла, і звуки, які він видавав, більше скидалися не на вереск, а на якесь утробне гарчання. Вона запхнула пластиковий пакет йому між губ і глибоко до рота. Падаючи, він зламав собі кілька зубів, і вона відчула зазубрені пеньки, котрі вони по собі залишили. Якщо ними їй подряпає шкіру, вона може наразитися на вимогу серйозних пояснень.
Вона швидко висмикнула руку, щоби він не встиг її гризонути, залишивши всередині пластиковий пакет з ганчір’яною мачулкою. Ухопила його за нижню щелепу. Другу руку поклала йому на лисіючу голову. Там була дуже тепла плоть. Воїн відчувала, як під нею пульсує кров. Вона затисла йому рота з зануреним туди пакетом з ганчіркою. Він спробував відбитися від неї, але мав лише одну вільну руку, та й та була зламана під час падіння. Друга криво стирчала позаду нього. Ступні його судорожно засовалися туди-сюди по дерев’яній підлозі. Злетів один з його черевиків. Він булькотів. Вона підсмикнула на собі спідницю до пояса, звільняючи ноги, і стрибнула вперед, намагаючись його осідлати. Якщо їй це вдасться, можливо, вона зможе затиснути йому наглухо носа.
Але перш ніж вона встигла зробити спробу, його груди під нею почали здиматися, а булькотіння в горлі перетворилося на глибоке гарчання. Це нагадало їй, як, навчаючись кермувати машиною, вона подеколи катувала трансмісію, намагаючись знайти другу швидкість, котра була важко вловимою на старому «Шевроле» її батька зі стандартною коробкою передач. Боб смикався, те око, що вона в нього могла бачити, по-коров’ячому вибалушилося в своїй орбіті. Його обличчя, раніше яскраво-багрове, тепер почало набиратися пурпуру. Він заспокоївся долі. Вона чекала, хапаючи ротом повітря, лице в неї все було у сльозах і шмарклях. Те око більше не крутилося, не світилося більше панічним жахом. Вона вирішила, що він по...
Боб зробив фінальний, титанічний ривок і скинув її з себе. Він сів прямо, і вона побачила, що його верхня половина не зовсім відповідає нижній половині; схоже було, що він зламав собі не лише шию, а й спину. Рот його з запханим туди пластиком роззявився. Очі його зустрілися з її очами поглядом, якого вона ніколи не забуде... але зможе з цим жити, аби лише їй довершити розпочате.
— Дар! Арррррр!
Він упав навзнак. Голова, зустрівшись з підлогою, видала звук, схожий на той, з яким б’ється яйце. Дарсі підповзла до нього ближче, але тримаючись подалі від бруду. На ній була його кров, звичайно, і це нормально — вона ж намагалася йому допомогти, тож це тільки природно, — але це не означало, що вона має бажання в ній цілком викупатися. Вона сіла, спираючись на одну руку, і дивилася на нього, чекаючи, поки в неї відновиться нормальне дихання. Дивилася, чи не поворухнеться він. Він не ворушився. Коли, згідно з маленьким «Мішелем» з коштовними камінчиками в неї на зап’ясті — вона завжди одягала цей годинник, коли вони кудись виходили, — минуло п’ять хвилин, вона простягнула руку до його шиї і помацала там пульс. Тримала пальці притиснутими до його шкіри, поки не дорахувала до тридцяти, але не відчула нічого. Вона нахилилася вухом до його грудей, впевнена, що саме в цю мить він повернеться до життя й ухопить її. Він не повернувся до життя, бо життя в ньому більше не залишилося: ні биття серця, ні дихання легенів. Усе було позаду. Вона не почувалася вдоволеною (годі й казати про тріумф), вона була сфокусована тільки на бажанні повністю закінчити цю справу, і зробити це добре. Почасти заради себе, але головним чином заради Донні і Петс.
Вона пішла до кухні, рухалась швидко. Вони мусять знати, що вона зателефонувала їм негайно; якщо вони запідозрять, що була якась затримка (якщо його кров матиме шанс занадто згорнутися, наприклад), можуть прозвучати незручні запитання. «Я скажу їм, що зомліла, якщо доведеться, — подумала вона. — Вони мені повірять, а якщо навіть ні, все одно не зможуть довести протилежне. Принаймні я не думаю, що зможуть».
Вона дістала ліхтарик з комори, точно як того вечора, коли вона буквально перечепилася об його таємницю. Пішла назад, туди, де лежав Боб, втупившись в стелю осклянілими очима. Вона витягла у нього з рота пластиковий пакет і тривожно його розглядала. Якщо той порваний, можуть виникнути проблеми... і він таки був порваний, у двох місцях. Вона посвітила ліхтариком йому в рот і помітила один крихітний шматочок поліетилену в нього на язиці. Витягла його кінчиками пальців і поклала до пакета.
«Та й годі вже, Дарселлен».
Але ж ні. Пальцями вона відтягнула йому щоки, спершу праву, потім ліву. І за лівою знайшла ще один крихітний уривок пластику, прилиплий до ясен. І цей також підчепила, поклавши його туди, де й перший. Чи є там іще шматочки? Чи він, бува, не проковтнув дещо? Якщо так, вони поза її досяжністю і їй залишається лише молитися, щоб їх не знайшли, якщо в когось — вона не знала, хто це може бути, — виникне достатньо запитань, щоби призначити розтин.