Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.
А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?
Ні.
Хтось до мене з візитом.
Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи...
Три? Їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними?
Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови.
Знову куснуло мені щиколотку.
І знову.
Як це готельна обслуга...
О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери також не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і відчуваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, видають цей сморід скотобійні.
Бійні.
Пістолет.
Боже, де він.
Стоп.
О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ…
З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930
Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця
Тіло Вілфреда Джеймса, бібліотекаря Публічної бібліотеки Омахи, було знайдено в місцевому готелі в неділю, коли зусилля працівників готелю встановити контакт з ним залишились без відповіді. Мешканець сусіднього номера поскаржився на «запах, схожий на сморід зіпсованого м’яса», і готельна покоївка повідомила, що під вечір п’ятниці чула звуки «приглушених криків чи плачу, ніби як людина стогне від болю».
Після неодноразових намагань достукатися і не отримавши відповіді, начальник служби безпеки готелю скористався своїм майстер-ключем і знайшов тіло містера Джеймса в кімнаті розпластаним на письмовому столі. «Я побачив пістолет і припустив, що він застрелився, — пояснив охоронець, — але ніхто не чув звуку пострілу, і також там був відсутній запах горілого пороху. Перевіривши зброю, я впевнився, що це погано доглянутий пістолет 25 калібру, до того ж незаряджений».
«Потім я, звісно, побачив кров. Нічого подібного я раніше не бачив і не хотів би побачити знову. Він себе всього погриз — руки, ноги, литки, навіть пальці на ногах. Але й це ще було не все. Було схоже, що він довго займався якоюсь письмовою роботою, але він також зжував усе написане. Папір було розкиданий по всій підлозі. Це було схоже на те, як пацюки жують папір, щоб будувати з нього собі гнізда. Насамкінець він розгриз собі зап’ястки. Я вважаю, саме це його і вбило. Поза всякими сумнівами, він збожеволів».
Про містера Джеймса мало що відомо. Роналд Кворлз, старший бібліотекар у Публічній бібліотеці Омахи, прийняв містера Джеймса на роботу наприкінці 1926року. «Він очевидно пережив якесь нещастя і став інвалідом, втративши долоню, але книжки в своєму відділі та референтну бібліографію він знав дуже добре, — каже містер Кворлз. — Він був товариським, проте витримував дистанцію. Мені здається, до того як зайняти пост у нас, він виконував якусь фабричну роботу, а людям він казав, що до того, як втратити руку, він мав невеличку ферму в окрузі Гемінгфорд».
«Ворлд-Гералд» зацікавилась нещасним містером Джеймсом і пропонує читачам, котрі можуть про нього щось знати, поділитися інформацією. Тіло зберігається в окружному морзі Омахи, чекаючи на звернення когось із родичів. «Якщо ніхто з родичів не зголоситься, — сказав д-р Таттерсолл, головлікар моргу, — я гадаю, його поховають на громадській ділянці кладовища».
Великий водій
— 1 —
Щороку Тесс відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот»[80]? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.
Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесс щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумління. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.
Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, вона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й назад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. Це означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фрітці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, коли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, найближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесс не поверталась додому.
Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи остерігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикарні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе сканування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім часом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от їй вже й віддав найціннішу зі своїх цінностей — власне життя — в чужі руки.
Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та федеральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у своїх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, перескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити з твоїм життям (самі-то вони виживають зазвичай; скидається на те, що п’яні завжди виживають), але, сидячи за кермом власної машини, вона принаймні мала ілюзію самостійності. А ще їй просто подобалося кермувати. Це заспокоювало. Деякі з найкращих її ідей народилися, саме коли вона мчала на круїз-контролі, і з увімкнутим радіо.
— Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.
Тесс не вірила в минулі життя, та й у майбутні теж, як на те пішлося — в метафоричному сенсі вона вважала: що людина бачить, те вона й має, — але їй подобалася сама ідея такого життя, де вона не маленька жіночка з личком феї й сором’язливою усмішкою, котра заробляє собі на хліб писанням затишних детективчиків, а дебелий парубок у крислатому капелюсі, який притіняє йому засмаглого лоба й сивіючу щетину на щоках, парубок, що дає волю бульдогові [81] на своєму капоті вести себе мільйонами шляхів, котрими помережана ця країна. І без усякої в такому житті потреби прискіпливо аранжувати деталі туалету перед виходами на публіку; достатньо линялих джинсів і чобіт з пряжками збоку на халявках. Їй подобалося писати книжки, і виступати перед аудиторією їй було легко, але насправді найбільше їй подобалося кермувати машиною. Після виступу в Чикапі [82] це вражало її забавністю... проте не того типу забавністю, що підбурює розсміятися. Аж ніяк, зовсім іншого ґатунку забавністю.
81
Бульдог — емблема заснованої братами Маками 1902 року в Нью-Йорку компанії «Macks Trucks», яка випускає різноманітні ваговози, пожежні й інші спецавтомоблі та автобуси.
82
Chicopee — засноване 1649 року місто (55 тис. мешканців) у штаті Массачусетс, має неформальний статус «Перехрестя Нової Англії».
— 2 —
Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі — це на відстані якихось шістдесяти миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімальні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн» [83] . Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча вона й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесс як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній денній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На 12-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович [84] , але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні обставини — чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності.
83
Готелі бізнес-класу, що належать міжнародним мережам «Marriot» та «Hilton».
84
Janet Evanovich (нар. 1943 р.) — авторка понад двох десятків романтичних детективів, у яких діє головна героїня Стефані Плам, мисливиця на зниклих порушників закону.