Повний місяць
Шрифт:
— Товаришу Левченко, даруйте, але оце ви зараз нагадуєте попа! — пробубнила Парторгша. — Різне там церковне мракобісся. Сатану згадали, ще заведіть, як на проповіді – Абрам народив Ісака, Ісак народив Якова… Ось я теж із цих країв. Батьки мої так само в Сатанові народилися, яке це має значення?
— Має, має. Ось ви сказали — коли партизанили, ні разу не стикалися зі схожим нападом вовків на людей. Хоча хижі звірі в лісах — природно. Ви мені про реальність розказали. Поліна Стефанівна розповіла кілька місцевих казок, не те, щоб страшних — цікавих. Та жодна з них прямо не стосується вовкулацтва
— Усе ж таки, до чого ви хилите? — поквапив Нещерет. — Вода, вибачте, товчена в ступі.
— До того, Савичу, до того. На людей нападає звір. Це факт, котрий не викликає сумнівів, — зараз Андрій почав озвучувати присутнім частину своїх висновків. — Інший доконаний факт: раніше ніщо подібне тут, у Сатанові, та в околицях місцевим не загрожувало. Ані до війни, ані навіть до революції. Були, звісно, випадки, коли хижак різав худобу. Таке трапляється кругом, не вважається надзвичайною подією. Щойно вовк остаточно нахабніє, збиваються до гурту чоловіки–мисливці, йдуть до лісу та вбивають його.
— Хочеш зробити так само, тезко? — запитав молоденький лейтенант Андрій Борисов, взводний з охорони складів, теж запрошений Левченком, із яким вони, фронтовики, без церемоній перейшли на «ти». — Облаву? Я автоматників виділю. Мої орли зовсім застоялися там, у казармі. Якась розвага.
— Ми не бавимося, Борисов. Для забави кіно придумали. Сьогодні взагалі «Чапаєва» привезли. Так що відпускай бійців, хто заслужив, на вечір сюди. Кажуть, танці потім. Під патефон. Трофейні платівки, місцеві дівчата…
— Мої бійці, тезко, вже чоботи гуталінять, кому підвезло.
— Ну бач... А полювання… Влаштувати можна. Тут у чоловіків також є зброя на руках. Просто я не думаю, що прочісувати довколишні ліси нині на часі. Веду ось до чого. Нема ґрунту для забобонів, пов'язаних із вовками–перевертнями. Так само не можна впевнено твердити — орудує величезний скажений вовк. Хоча б тому, що напади відбуваються з дивною періодичністю. Якимось незрозумілим мені чином пов'язаною з так званими місячними фазами.
— Даруйте, Андрію, — знову втрутився лікар Нещерет. — Повня — атмосферне явище, якщо можна так сказати. Це як сходження або захід сонця, дощ, вітер. Природа, словом. Тому називати її «так званою» — помилка.
— Гаразд, хай, — легко погодився Левченко. — Це навіть трошки ускладнює ситуацію. Яким чином повний місяць прямо або непрямо впливає на чергову появу хижого звіра? Звідки він узявся, раз ніколи в цих краях такого не помічали раніше? Чого не тікає звідси, а вперто сидить десь у лігві? Я тут наводив довідки, до речі… Ніде в сусідніх районах, у довколишніх селах схожого не фіксували. Значить, щось тримає звіра саме тут, біля Сатанова! — піднісши голос, він труснув стиснутою в кулак рукою з виставленим уперед, ніби указкою, вказівним пальцем. — Зрозуміли тепер, товариші, до чого я веду і для чого вас зібрав?
Відповіддю було мовчання. Здається, аж тепер до присутніх, тих, хто активно говорив, і тих, хто відсиджувався мовчки, починав доходити моторошний зміст сказаного. Насолодившись досягнутим ефектом, Андрій повів далі, вже — нормальним голосом, не нагнітаючи:
— Начальник УНКВС товариш Сомов переконаний — вовк тут ні до чого. Під хижого звіра, так би мовити, працює людина або група людей з метою залякати місцеве населення. Це його версія. Він має на неї повне право. Я ж притримуюсь іншої думки: людей ніхто не залякує. Вони самі бояться.
Думав — зараз запитають, чого саме, та зібрання мовчало. Левченко, вкотре витримавши багатозначну паузу, підбив проміжний для себе підсумок:
— Бояться невідомого.
Парторгша прокашлялася, неквапом витягнула папіросу, розім'яла її пучками — до війни не курила, привчилася в загоні. Процес чомусь дуже її захопив. Не відводячи очей від пальців, мовила:
— Хто ж, по–вашому, цей невідомий, товаришу начальник міліції? Або… що ж це таке?
— І якої холери не йде звідси, — додав Худолій. — Може, його тут годують?
— Кого? — тут же спитав Борисов. — Кого годують, шановний?
Левченко легенько плеснув долонями.
— Оце вже, товариші, питання не до вас. Складність ситуації знаєте, в чому? Складу злочину нема. Жертви не були близькими знайомими, хоча жили ніби в одному невеликому селищі. Смерті об'єднує лише спосіб нападу, це пішли мої професійні пояснення. Інтервал між ними теж великий. Місця всякий раз різні, а останній випадок — взагалі, можна сказати, в межах Сатанова. Так далеко з лісу він… воно…, — знов запнувся, – це ніколи не виходило. Тому логіки й здорового глузду в низці смертей, що сталися від травня, не бачу. За великим рахунком, міліція не повинна займатися нападами звірів на людей. Особливо — коли йде війна, а округу тероризує банда Жори Теплого. Сил ще й на вовків або інших звірів у нас просто нема. Саме тому я вас і попросив зібратися сьогодні.
— Тобто? Не зрозуміло все одно, — Маківчук висловив спільну думку. — Ми замість міліції мусимо ловити скаженого вовка?
— Міліція теж не повинна ловити скаженого вовка, — парирував Андрій. — Завдання, або, якщо хочете — прохання до вас, товариші. Треба організуватися, розбити Сатанів на сектори, піти по людях. Зайти в кожну хату, в кожен дім. Поговорити по можливості з кожним. Чи зробити так, аби розмову передали далі. Довести до людей не вимогу, а прохання: без паніки. Вокулаків не існує. Забобони підривають бойовий дух людей у тилу, адже саме тут і зараз кується наша перемога. Всякий населений пункт сьогодні — кузня фронту. Гарні ж будуть ковалі, якщо боятимуться сірого вовка. Зверніть увагу: хижака ніхто не бачив за весь цей час. Словом, поки міліція справді не може, не має права та, визнаємо це, жодних підстав шукати вовка в лісі, візьміть боротьбу з панікою на себе. Зрештою, кому ж іще, крім вас… комуністи.
— Я кандидат, — нагадав лейтенант Борисов.
— Нічого, тезко, — Левченко посміхнувся кутиком вуст. — Значить, йдете по людях. Пояснюєте про батіг та пряник. Що за пряник зійде — поки не придумав. А батіг такий: хто сіятиме паніку, поширюватиме чутки про перевертня, таке інше — кримінальна відповідальність. За законом воєнного часу. Аж до розстрілу. Сміливо валіть усе на мене — начальник міліції сказав, і крапка. Ясно?
— Так точно, — відповів за всіх Худолій.
— Тоді дякую, що слухали. Можете бути вільними. Я все сказав. Хіба що в когось питання з'явилися. Є?