Повний місяць
Шрифт:
Вони вже встигли поговорити про все — і згадати про вовка в тому числі. Але не тут, у закапелку біля старого муру. Спершу, взявшись за руки, тінями ковзнули геть звідси манівцями до околиці, де знайшов притулок Ігор. Тут виявилося тихо й безпечно настільки, наскільки можна почувати себе спокійно втікачеві. Щойно він зачинив двері, як Лариса перестала стримуватися, дивуючись собі: раніше, до війни, коли все було добре, не давала собі з чоловіком аж такої сильної волі. Правда, тоді сприймала його інакше. Знала з дитинства, з іншим себе не уявляла. Ігор був своїм, рідним, звичним та домашнім — тим, хто поряд завжди, з яким усе відбувається природно, ніби само собою зрозуміло. Проте після тривалої болісної розлуки, та ще й коли Ігор буквально воскрес із мертвих, Лариса немов зірвалася на волю з важкого товстого іржавого ланцюга та пустилася, не озираючись, берега.
Мужчина, втрачений та знову здобутий, сам здивувався в перші хвилини натиску жінки, котру попри її нове прізвище абсолютно не сприймав колишньою дружиною. Намагався опиратися — не її активному, непереборному бажанню, зовсім ні. Мляво, швидше для порядку відбиваючись, бідкався: «Я брудний, Ларо, брудний, не мився толком, воняю», на що чув палке й нетерпляче: «Чистий. Найчистіший. Забери свої руки, чорт би тебе взяв!» Коли ж чортихання змінилося короткими, не звичними в її вустах матюками, Вовк перестав боронитися. Навпаки — вирішив нагадати, хто з них чоловік…
Потім, коли все від перезбудження й тривалого вимушеного утримання Ігоря скінчилося надто скоро, Лариса пильно глянула Вовкові в очі, накрила човником долоньки його рота, прошепотіла: «Все добре. Ти ж нікуди не зникнеш, ти ж не снишся мені?» Ігор не міг читати її думок, тож не знав, не підозрював — зараз Лариса дістала значно більше задоволення, ніж коли це робив Сомов.
Майже завжди з перегаром.
І постійно — довго, дуже, нескінченно довго.
Далі вони лежали, як лягли, напіводягнені, і говорили, говорили, говорили. Звісно, були перерви, на них наполягала сама Лариса, відчуваючи бажання Ігоря відновити відчуття чоловічості. Та все ж таки час знайшовся на все: на тамування спраги, на любов, на розмови. Вона розпитала про табір та втечу. Йому розказала про наміри Сомова, загризених людей та історію, почуту від Поліни Стефанівни. А після всього обоє зрозуміли — про минуле досить.
— Далі що? Ти думав, Ігоре?
— Тільки тим і займався весь час, поки тут. Тому й не давав про себе знати раніше.
— До чогось додумався?
— Приглядався.
— Ну і…
Трошки відсунувши Ларису від себе, Вовк підвівся, сів, знайшов кисет із тютюном — подарунок місцевих піонерів йому, фронтовику. Крутити цигарку не спішив, пошкріб потилицю.
— Підстриглася ти.
— О! Здрасьтє! Великий сліпий прозрів! Тільки помітив? Чи сказати нема чого більше?
— Підстриглася, — повторив Ігор. — Нічого, відросте.
— Відросте. Аби цього горя. Хочеш іще щось сказати?
Аби зібратися з думками, Ігор, нарешті, заходився біля цигарки. Закуривши, мовив, уже не дивлячись на Ларису:
— Повіриш — не знаю.
— Повірю. Охоче повірю. Я й сама не знаю. Але ж ти пробирався сюди, йшов, ризикував і досі ризикуєш. Документи, підозрюю, будуть надійні ще якійсь час. Та Сомов, і не лише Сомов, скоро почнуть уважніше перевіряти всякого, хто пересувається в тилу, мов неприкаяний. Вони годяться для вуличної перевірки, Ігоре. В конторі якійсь безпечно показати. Та пильного ока караючих органів не витримають.
— Знаю.
— Я теж знаю. Взагалі диво, як ти зміг протягнути ці три тижні під боком у Сомова. Аби не бандити та ще й історія з вовком, він придивився б до громадянина Волкова ще раніше.
— А він нікуди не поспішає. Ларо, я прекрасно розумію — під боком, як ти кажеш, у твого… нашого Сомова довго не протягнути. Чому я прийшов отак, здогадуючись про це? Тебе хотів побачити. Юрчика. Більше нічого сюди не вело, жодного плану на майбутнє.
— На тебе це не схоже.
— Дякую за довіру.
— Дружина мусить знати свого чоловіка. Будь ласка, на здоров'я. Але хоч ти нічого не придумав, проблему твоєї, а заразом — нашої, Ігоре, безпеки, нашої з Юрою, це не знімає, — Лариса говорила з учительськими нотками в голосі, вперлася на лікоть: — Більше скажу. Не ручаюся за себе.
— Про що ти?
— Про те саме. Боюся виказати перед Сомовим свій стан. Він хитрий, Ігоре. Уважний та хитрий. Чуйка в нього. Розкусить мене, через підозрілу поведінку. Довго зберігати спокій, грати роль не зможу, ти вже пробач. Шпигунка з мене поганенька, — спробувала пожартувати. — Не Мата Харі.
Вовк огорнув себе клубом сизого диму.
— Раз так, треба вирішити все найближчим часом.
— Згодна, мій муже. Лиш хочу знати, що і як ми вирішимо. Попереджаю — зірватися з місця й тікати звідси негайно я не готова.
Ігор здивовано глянув на неї.
— Зовсім не готова?
— Невірно зрозумів, — тут же виправилася Лариса. — Якби не Юра, пішла б зараз. Зібрала речі та побігла з тобою. Куди — не так важливо. Де один утікач, там двоє. Поки Сомов розчухається, впевнена — слід наш прохолоне. Можна інакше. Наприклад, ми б витримали отак якійсь час. Тоді ти знімаєшся з Сатанова, отримуєш розрахунок на роботі, їдеш, куди очі бачать. З нового місця даєш мені знати про себе. І я гайну від Сомова за тобою. У обох випадках Віктор напевне не зможе отак, з ходу, вирахувати причину моєї втечі. Жінки йдуть без попередження не лише від таких, як капітан Сомов. Від генералів тікають, і нічого, вони не розвертають на пошуки втікачок свої армії. Але це, — наголосила тут же, — за умови, аби я була сама.
— Тобто?
— Нічим та ніким, крім Сомова, не зв'язана в своїх рішеннях. Тільки ж Юра, Юра, Юра…
— Чому не можна діяти так само, тільки взявши з собою сина?
— Ігоре, маючи під опікою десятирічного хлопчика, взагалі — дитину, набагато меншу чи трохи старшу, сховатися в наш час складніше. У дітей інакші потреби, ніж у дорослих. Ти ж сам знаєш — Сомов тиснув не стільки на наші з тобою стосунки, скільки на хлопця. Мовляв, не думаєте про себе, так думайте хоч про дитину.
— Виходить… іншого виходу не лишається. Дякую, дружино.
— За що, чоловіче?
— Чудова вчителька. Чітко й доступно пояснюєш складний матеріал та допомагаєш розв'язати непрості математичні задачки.
— А без дуркування можна, товаришу Вовк?
— Коли на те пішло — громадянин. Зек–утікач нікому не товариш. І я не дуркую. Щиро дякую за підказку: вихід справді один. Сомов наш ворог, спільний ворог. Все, що б ми не задумали, впирається в нього. Отже, треба лікувати не наслідки, а причину. Неможливо втекти від нього, аби не отримати додаткових проблем у військовий час. Що ж, будемо його вбивати.