Позначена блискавицею
Шрифт:
— Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду ж тебе замкнуть у в’язницю.
— Що для мене в’язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти узв’язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу.
— Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла?
— Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить.
— Приставити до неї подвійну варту й очей із неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її!
…І знову ніс його
— Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон…
Ніваро розплющив очі:
— Що сталося?
— Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини: у Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?..
Поклоніння змії
І знову запаморочливо швидко відплив у височінь ліс, і стрімко зросли стовбури дерев, і шугнуло вниз, у хащі велетенських трав, і налилося важким холодом тіло, яке ще мить тому променіло теплом, і почало воно свій неквапний рух уперед, розсуваючи пружні стебла. Ваура водночас охоплювала зором і в’юнку змію, яка звивалася поміж зелені, і зіщулену дівочу постать, що приникла до священного дерева Червоного птаха Вау. Батьки нарекли цим іменем дочку на честь птаха — покровителя роду, однак не порятував він од біди тих, що поклонялися йому. І тепер Ваура, остання з жінок свого нещасного племені, обертається на змію, покликану відплатити за зло. І дівчина під деревом віддаляється, маліє, а змія невблаганно повзе вперед. Вона має право на вирок і покару, Справедлива змія Холо…
— Я чув це від свого батька, а він — од свого, а той — від мого прадіда, і так споконвіку од старших до молодших переходили старовинні перекази. І я оповім їх тобі, дитино, щоб жила у тобі пам’ять про всіх вау. Наш рід не воскресити, але в тебе стане ще сил помститись за його загибель. Хай ненависть твоя буде, як жевріюча іскра, що чекає першого пориву вітру, аби спалахнути вогненним цвітом…
Глухо, мов шарудіння лісових верховіть, лунав голос старого Нігу, та Ваура не дослухалася до нього, бо вже знала напам’ять усе, що він міг їй розказати. Як народилися перші люди від матері-Сонця та батька-Місяця, як спустилися вони на кам’янисту, пустельну землю, і їхня небесна мати, відчувши до них жаль, перетворила буйне своє волосся на Праліс, аби їм було де жити й знаходити собі їжу, і як розділилися люди на племена, на роди, і кожен рід обрав собі одного з мешканців лісу, щоб поклонятися йому й прохати в нього допомоги та захисту в скруту… І один із родів почав називатися іменем Червоного птаха Вау, і прилетів до них Червоний птах, і опустився на найбільше дерево, і стало те дерево священним, і приносили вони до дерева дари, і молилися біля нього… Ріс та міцнів рід вау, і були чоловіки його сміливими й відважними, а жінки — старанними та дбайливими, і діти народжувалися здоровими, і хвороби обходили людей роду вау, і щастило їм у полюванні. А інші племена вклонялися іншим богам, і одне сусіднє плем’я вважало своєю покровителькою Справедливу змію Холо, а друге шанувало Чорного бика Кру… І спершу вистачало всім у Пралісі землі, води та їжі, і жили племена у злагоді. Та не дрімали духи ворожнечі й розбрату, мирні часи змінювалися тривожними часами, і приходили тоді вісники від ворожого племені, і ніхто не смів їх зачіпати, і ставили вони на стежках Знак війни, і стикалися між собою у відкритому бою воїни, летіли списи та стріли, були вбиті та поранені з обох боків, і перемагав той, хто мав більше сили, витривалості та вправності. Та ось одного разу в селищі роду вау було вбито Справедливу змію. І тоді жорстоке,
— Ми повинні помститися! — хрипів Нігу. — Це наш обов’язок перед душами загиблих! Ти чуєш мене, Вауро?
— Так, — відповідала вона й заплющувала очі. їй хотілося заснути й хоча б уві сні сховатися від моторошних видив, але й у снах вони переслідували її.
Минуле невідступно йшло за нею, і непомірний тягар тиснув на плечі, як колись у дитинстві, коли вони із сестричкою удвох збирали каміння, щоб скласти вогнище коло своєї хижі. Один з каменів виявився заважким для Ваури, але вона не могла вже зупинитися й скинути його, мусила нести до кінця.
— Нищить нас із дня у день, а ми покірно сидимо й чекаємо, коли вона знов уб’є когось. Рід холо поменшав наполовину, немає жодної сім’ї, де не побувала б ця потвора. Ні, не священна то змія, а божевільна! Скажена!
— Скажених змій не буває. А в божевіллі богів є сенс, якого нам не осягнути. Благаю тебе, сину мій Техо, утримайся від таких слів. Я пояснюю їх лише молодою запальністю. Але коли почують інші… Як зможу я тебе захистити? Адже ти закликаєш порушити предковічні звичаї, за якими з давніх-давен живе рід холо!
— Та чому, чому ж вона хоче звести нас зі світу?
— Змію Холо недаремно вважають мудрою. Ти ж бо знаєш про Суд змії. Коли наші старійшини за браком доказів не могли визначити, хто саме вчинив злочин, вони віддавали тих, на кого впала підозра, у владу Справедливій змії. Вона не вкусить невинного, смерть від її зубів вважається присудом богів Пралісу. Справедлива змія не помиляється…
— О так, не помиляється! За що ж тоді вона прирекла на загибель дитя твоєї дочки, а моєї сестри, бідолашної Імке? Нас тепер лишилося так мало, що в жодної жінки холо не було в грудях молока, аби нагодувати немовля. Це ж наша кров, батьку! Невже тобі байдуже?
— Отже, вона знала за Імке провину, якої не відали ми.
— А може, ми не мали б того за провину?
— Сину, змія Холо довгі роки була священною покровителькою нашого роду. Якщо ж вона тепер гнівається на нас, то й причина в нас самих, а не в ній. Справедлива змія забрала життя твоєї матері і дружини моєї Тани. І я поховав Тану, як велить звичай, я тужив за нею, одначе не мав сумніву у справедливості змії. Наші предки шанували її, вони жодного разу не заподіяли їй кривди…
— Однак і вона була до них милосердною! Ти сам казав про Суд змії. Той, кого вона не займала, вважався очищеним від підозри. А що ж тепер? Невже рід наш поспіль складається із злочинців? Якщо вона винищить нас усіх, хто ж тоді принесе їй дари? Хто поклонятиметься їй, коли рід холо вимре? Я не вбачаю в цьому мудрості. Ще менше її в нашій сліпій покорі…
— Ми не можемо порушувати закони, мій Техо. Не нами вони встановлені, не нам і відміняти їх. Якщо завтра змія обере мене, без нарікань прийму її вирок, хоча й не відчуваю за собою провини…
— Коли б я був певен, що після наступної жертви вона нарешті вдовольниться, я сам пішов би до неї! Але вона не зупиниться, ні!
— Май терпіння, сину…
— Я терпів би мовчки своє лихо. Та коли йдеться про весь наш рід, мовчання — не для мене.
— Боюся, необережним словом ти сам прирікаєш себе на загибель…
— Краще загинути, аніж бачити все це й сидіти склавши руки!
— Я попередив тебе, сину…
Ваура чула цю розмову від першого до останнього слова. Незмигні маленькі очі змії, що причаїлася в кутку хижі, стежили за тим, кого вона мала знищити сьогодні. Така воля богів Пралісу, передана їй старим Нігу. Техо був онуком того, хто наказав винищити рід вау, не милуючи ні малих, ні старих. Жорстокий вождь і сам загинув у тому бою — його вразила на смерть стріла одного з синів Червоного птаха. Руки Нігу давно вже не згинали лука, тож він обрав іншу зброю, і в Справедливій змії втілився його праведний гнів. Хай зникне з серця жаль до ворогів, Техо судилося померти сьогодні, бо він із проклятого, підлого роду холо, роду вбивць і зрадників…