Позначена блискавицею
Шрифт:
Рана потроху заживала, та дівчина була ще квола, 1 він доглядав за нею, як мати за малою дитиною, і добував їжу для себе й для неї. Він вирішив, що не залишить її, доки їй потрібна допомога.
Техо розповів їй про лихо, яке спіткало його рід, і про те, як він сам прирік себе на вигнання, бо вбив Справедливу змію Холо, а вона вважалася недоторканною. І дівчина затихла й зіщулилась, в очах її знову затріпотів страх.
— Так, вони засудили мене, і ти дивишся на святотатця з переляком, однак я врятував їх усіх, а гнів богів упаде на одного мене! — вигукнув Техо.
Дівчина рвучко випросталася, ніби
— Інші осудили тебе, Техо, — мовила вона, — але не я. Ти вчинив правильно.
Зажура захмарила її лице, коли вимовляла ці слова, і щось чуже й непевне з’явилося в ній, ніби вона зберігала якусь похмуру таємницю. Про дівчину він не знав нічого: після хвороби вона втратила пам’ять і пе забула лише ім’я своє — Ваура.
І Ваура міцнішала із дня у день, і повернулися до неї сили, і почала вона дбати про нього, готувати йому їжу, стелити постіль зі свіжої трави й плести одяг із волокон рослин. Рана її загоїлася, однак тепер вона завжди трохи схиляла голову на лівий бік, але Техо не помічав цього, бо врода її вже увійшла в його очі й досягла серця, і бачив він, що дівчина ця добра й турботлива, і думав, що самі боги Пралісу подарували йому її, аби він не був самотнім. І запитав він одного разу, чи не хоче вона розділити з ним його шлях. Сум знову ліг на обличчя Ваури, довго мовчала вона, а потому мовила:
— Я сказала тобі неправду, Техо. Нічого не забула я, та не насмілююсь повідати тобі про те страшне, що розділяє нас. Ні, не бути нам разом ніколи…
— Я беру тебе такою, якою ти є зараз, і мені байдуже, ще було з тобою раніше. Я кохаю тебе, Вауро. Здогадуюсь, що випали тобі важкі випробування, та вони не зламали тебе і не ©били в твоєму серці доброти. Я не думав ніколи, що той, хто бажає людям добра, може стати вигнанцем. Якщо і з тобою трапилось таке, як зі мною, якщо ти, як і я…
— О ні, Техо, ні! У мене інше… страшніше…
— Не хочу знати твоїх таємницьі Ми однаково знедолені, і нам судилося бути разом. Я кличу тебе в далеку дорогу. Чи підеш ти зі мною?
— Дай мені час, Техо! Нічого не хотіла б я так, як завжди бути з тобою. Та не квап мене із відповіддю…
І вранці пішла Ваура до священного дерева Червоного птаха Вау, обняла товстий стовбур і довго стояла так, доки не почувся шелест крил і не спустився на дерево Червоний птах, та не сам, а з подругою, і дівчина завважила поміж гілля гніздо. І тоді повернулася Ваура до Техо, поклала руку свою в його руку і мовила до нього:
— Я піду туди, куди ти підеш, і не залишу тебе, доки живу.
І промайнули роки. Вони жили в любові та злагоді, ділили порівну радощі та горе, викохували дітей — трьох синів та дочку. Коли ж старший син досяг віку Мисливця, занедужала Ваура. І гадав Техо, що то нескінченна праця й тяжкі випробування позбавили її сил та зістарили до часу, і побивався, що не зумів вберегти свою подругу. А Ваура танула на очах. Здавалося, за день вона проживає цілий рік. Коси її посивіли геть, шкіра помережилася глибокими зморшками, і лише очі нагадували колишню Вауру.
І сказала вона йому:
— Коли не стане мене, чоловіче мій Техо, іди до свого племені. Я знаю звичаї холо. Ти спокутував];свою провину тим, що виростив дітей. Кров холо і вау злилася в них. Може, вони будуть мудріші за своїх
І якось удосвіта, коли діти ще спали, відлетіла душа Ваури. З жахом та подивом побачив Техо, як тоншав тіло її і вкривається лускою. Перед ним лежала не Ваура, а мертва Справедлива змія Холо. На шиї у неї виплівся рубець від удару списом. І здригнувся тоді Техо, бо збагнув, яку важку таємницю несла в собі Ваура через довгі роки. Та в серці його не виникло ні зла, ні відрази, а тільки біль за Вауру, яка не наважилася поділитись із ним цим тягарем. На світанні поховав він мертву змію так, як поховав би людину, і дотримав усіх обрядів.
А коли прокинулись діти, він почав збирати їх у далеку путь — до свого роду.
Хвала провидцям!
У мене ще є час. Багато часу.
Я маю все зважити і вирішити. Обміркувати спокійно, щоб не нарікати згодом ні на кого. Адже йдеться про життя. Про цілий світ, якому — існувати або зникнути. З моєї волі. Тільки від мене залежить; зберегти його чи закреслити…
За моїм вікном — тополя. Височезна стара тополя. Іноді вітер стукотить її гіллям у шибку. Якщо прочинити вікно, можна дотягтися до товстих лискучих бруньок. Зірвати одну, другу, розтерти в долонях, відчути гіркуватий запах молодого тополевого листу… Але я прибираю руку, що вже торкнулася гілки. Мені шкода чомусь тих бруньок. Нехай собі ростуть. Нехай…
Сонце сьогодні напрочуд лагідне. Можна було б спуститися вниз і погуляти на подвір’ї. Та мені не хочеться нікого бачити, ні з ким говорити.
Раніше я не замислювався пад тим, добре чи погано — зарані знати долю своєї дитини. Ні, долю — то вже занадто сильно сказано. Та коли відомо все, що закладено в генах, можна багато чого передбачити. Якою вона буде. Як ростиме. На що хворітиме. Що любитиме і від чого страждатиме. Скільки років відлічить їй час… Спершу я навіть позаздрила жінкам, які жили раніше. їм не дано було цього… Щасливі! Чи, може, нещасні?..
А що коли б моя мати довідалась, який сумний спадок несу я в собі? Чи була б тоді — я? Чи побачила б світ? Чи стояла б оце коло вікна і думала, думала, думала до терпкого щему в скронях, як мені вчинити?..
Ні, моя мати цього пе знала. Не могла знати. Лише кілька років тому зробили обов’язковими спеціальні дослідження для всіх майбутніх матерів. Забагато малюків почало з’являтися на світ із різними відхиленнями. Забагато…
Учені навчилися якщо не лікувати, то хоча б передбачати це. Хвала провидцям! Скільки лиха вони відвернули, якому потокові сліз не дали пролитися!
Не журися, сказали вони мені сьогодні. Ми допоможемо тобі. Ти молода. У тебе все ще буде добре. Від мене нічого не приховали. 1 в мене є час. Багато часу. Цілий місяць на роздуми. Але можна вирішити все й сьогодні. Варто лише наважитись. Наважитись…
Усі ми тут, у цій великій, за найсучаснішими вимогами обладнаній клініці, чекаємо свого вироку. Іншим простіше. Їм не дають часу на роздуми. їм просто кажуть: так або ні. А в мене — особливий випадок. Один на сто тисяч. Чому, ну чому саме в мене?..