Право на риск
Шрифт:
— Але…
— Не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати: ніякі напівпровідники чи кріотрони не зможуть вміститися у злагоді такого обсягу. Ну, то що ж — доведеться в такому разі використати білкові системи з йонною провідністю.
— Але ти сам казав, що люди, які мають таку ж…
— Не перебивай! До чого тут — “люди”?!. Значно важливіше те, що в білкову систему такого розміру не можна вмістити атомний реактор, — хоча б тому, що не вдасться захистити від розпаду живий білок. Отож, на жаль, доведеться використати надзвичайно недосконалий спосіб видобування енергії з органічних сполук типу
— Знову ж таки, як у людей? — недовірливо перепитав Мук.
— Ну яке це має значення?! — зморщився Мік. — Проаналізуємо краще питання про органи чуття майбутньої машини. Вона повинна мати щонайменше по два мікрофони та фотоелементи, аби на відстані точно визначати, де знаходиться джерело світла й звуку.
— Очі й вуха… — прошепотів Мук.
— А хоч би й так! — розгнівався Мік. — На жаль, від радіолокаторів доведеться відмовитися, бо вони надто неекономічні з енергетичного боку… І далі, як же пересуватиметься ота машина майбутнього? Я довго обмірковував це питання і переконався, що колеса чи гусениці використати не можна, бо білкова структура системи не дозволить встановити електромотори чи газові турбіни. Отож доведеться використати шарнірні важелі…
— Типу людських ніг?
— І завжди ти вискочиш поперед батька в пекло! Ну, хай навіть так, коли ти полюбляєш людські слова. Взагалі кажучи, це в них непогано придумано. Отож і нам нічого не станеться, якщо ми запозичимо їхній спосіб пересування, а рушійну силу будемо одержувати з допомогою білкових пасом, які звуться м’язами.
— Але ж потрібні ще кінцівки, щоб можна було працювати? — глибокодумно запитав Мук.
— Ти — геній! — іронічно сказав Мік. — Звичайно ж, такі кінцівки потрібні. Спочатку я запроектував їх аж вісім штук. Але потім виявилося, що цілком досить двох…
— Стривай, стривай! Та це ж… — зібравши все накреслене Міком, Мук аж тепер збагнув, що брат просто глузує з нього. — Мік, базікало нещасний, та ти ж описав ЛЮДИНУ!
Тут не втримався й Мік. Він щиро зареготав, а потім зітхнув:
— Так, друже, — Людину! Мені здалося, що саме ми, електронні машини, станемо царями природи. Я по-справжньому старанно почав проектувати отого свого нащадка, який зумів би досягти і набагато перевищити рівень Людини. Але, як не дивно, найсуворіший аналіз показав, що така “ідеальна машина майбутнього” мусить бути абсолютно тотожна з Людиною!
Помовчали. Довго, секунд з п’ять. А потім Мік сказав:
— Ну, годі дурниць. Берімося мерщій за обчислення, бо коли б нам з тобою справді не перепало!
ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
Напровесні цього року в П’ятій палаті Найцентральнішої клініки міста Києва помирав такий собі підстаркуватий Письменник. Він прожив на світі не багато й не мало — півста літ; зазнав за ці роки і слави й неслав’я, гіркоти поразок і радості перемог; працював, не знаючи ні сну, ні спочинку; написав кільканадцять сяких-таких науково-фантастичних оповідань, повістей та романів; ніколи не думав про старість і смерть, бо вони уявлялися йому надто далекими… аж раптом захворів і опинився в лікарні.
Дивно було спочатку Письменникові: як це так сталося, що він, завжди такий дужий і молодий, — бо відомо ж, що в 50 літ тільки починається зрілість! — не може самостійно підвестися на ліжку; як оце так, що йому, який завжди уникав ліків, — окрім еліксиру бадьорості, звичайно! — тепер щодня доводиться поглинати неймовірну кількість таблеток та порошків; як це в нього, — колись такого соромливого! — вистачає нахабства вісім разів на добу повертатися до гарненької медсестри Тасі тим місцем, — даруйте на слові! — звідки ноги ростуть і куди шприцем штрикають?!
Але що ж — людина звикає до всього на світі. Отож і Письменник поступово призвичаївся до думки, що він — хворий. Дещо пізніше усвідомив, що він — тяжко хворий.
Оскільки ж всілякі уколи, порошки та мікстури аж ніяк не допомагали, Письменник з часом переконався, що він — невиліковно хворий. А в такому разі личило готуватися до смерті.
Слід віддати Письменникові належне: він був дисциплінованим пацієнтом, тому пообіцяв не помирати, поки Великий Консиліум отієї Найцентральнішої клініки не поставить остаточного діагнозу. А тоді — поганяй до ями, бо, як відомо, навіть звичайний діагноз дільничного лікаря оскарженню не підлягає, то що вже казати про вердикт Великого Консиліуму!
Одне слово, рано чи пізно, а таки відбувся й Великий Консиліум. Говорилося на ньому багато мудрих-премудрих фраз, та все — латиною, та все з посиланнями на світил медицини, починаючи з тата-Гіппократа і аж до Попова-гомеопата включно. Звісно, кожен з членів Великого Консиліуму вважав несхибно правильною тільки власну думку і дуже негативно ставився до міркувань колег.
Проте недарма ж у підручнику з алгебри написано, що мінус на мінус завжди дають плюс. Остаточний діагноз був одностайний: “Смерть!”
Повторюю: з Письменника був слухняний пацієнт. Правда, почувши вирок, він спочатку хотів попросити відстрочки бодай на тиждень, — аби не псувати терапевтичному відділу показників по смертності за перший квартал поточного року, — але потім зрозумів, що лікарі не поступляться науковою принциповістю навіть заради вищезгаданої благородної мети, отож важко зітхнув і склав руки на грудях, чекаючи приходу Смерті.
Я погрішив би проти істини, коли б сказав, що Письменника надто тішило оте чекання. Звісно, він ніколи не агітував за безсмертя індивідуумів і навіть своїм найулюбленішим персонажам не відпускав більш як 150 років життя.
Проте було в нього одне дивацтво: він погоджувався померти без жодних нарікань на долю тільки після того, як напише свій найкращий твір.
Все, що він опублікував досі, видавалося йому ще дуже недосконалим, і, цілком зрозуміло, він, як людина принципова, не міг поспішати на той світ передчасно.
“Ех, — думав Письменник з гіркотою, — чому я так і не встиг написати давним-давно задуманий науково-фантастичний роман “Еліксир життя”?! То був би мій найкращий твір, він запалив би тисячі юнаків та юнок, покликав би їх до найдерзновенніших наукових звершень! Коли б я написав його, скажімо, двадцять років тому, можливо, хтось із тодішніх моїх читачів досі знайшов би ті ліки, яких бракує нині, аби врятувати від смерті і мене, і багатьох-багатьох таких, як я!”