Празький цвинтар
Шрифт:
Питаючи себе, який же сьогодні день, я зійшов сходами у квартиру. Вирішив зняти вуса та бороду, як робив зазвичай, коли був удома сам, і піднявся у спальню. Лише тепер мене вразило дещо, що здавалося геть недоладним: на вішалці, поряд з комодом, висіло вбрання — сутана, і вона, безсумнівно, була попівська. Підійшовши, я зауважив на полиці комода каштанову, трохи білявувату перуку.
Я досі питався, якому ж волоцюзі цими днями дав притулок, коли усвідомив, що я теж приховував свою зовнішність, позаяк вуса та борода, які я сьогодні чіпляв, певно були чужими. Отож я був кимось, хто перевдягався то заможним світським добродієм, то духовною особою. Але як же могло трапитися, що я викреслив з пам'яті будь-який спогад про дві мої різні особистості? Чи, можливо, я чомусь (може, щоб уникнути ордера на арешт)
Я відчув у голові порожнечу, ніби я мав когось згадати, але не міг, тобто я маю на увазі, що то ніби були не мої, а чужі спогади. Гадаю, «чужі спогади» — це слушний вислів. У ту мить я почувався так, ніби був іншою людиною, що спостерігає за собою збоку. Хтось спостерігав за Симоніні, котрий несподівано відчув, що не розуміє, хто він такий.
— Спокійно, помізкуємо, — мовив я до себе. Як для чоловіка, який, прикриваючись торгівлею bric-`a-brac, підробляє документи і вирішив оселитися у найменш годящому для цього кварталі Парижа, видається малоймовірним, щоб я дав притулок комусь, хто замішаний у не надто чистих оборудках. Одначе забути, кого прихистив, — це вже не здається нормальним.
Мені схотілося озирнутися, й аж раптом я відчув, що моя власна оселя стала для мене незнайомим місцем, яке може приховувати й інші таємниці. Я почав досліджувати свій дім, ніби то було чуже помешкання. Коли вийдеш з кухні, праворуч буде спальня, а ліворуч — вітальня, обставлена цілком звичайними меблями. Я зазирнув у шухлядку свого письмового столу, де зберігалося моє робоче приладдя: пера, пляшечки з різноманітним чорнилом, білий або пожовклий папір різних розмірів та давнини; на полицях разом з книгами стояли коробки з моїми документами та старовинна капличка, вирізьблена з горіха. Я саме силкувався згадати, для чого вона була потрібна, аж раптом унизу почувся дзенькіт. Я зійшов донизу, збираючись випхати будь-якого надокучливого причепу геть, але побачив стареньку, яка, здається, була моєю знайомою. Крізь скло вона мовила до мене: «Мене прислав Тіссо», — тож я мусив її впустити; хто його зна, чому я обрав цей пароль.
Увійшовши, жінка розгорнула сукно, яке міцно притискала до грудей, і подала мені два десятки облаток.
— Абат Далла Піккола сказав, що вас зацікавить.
Дивовижно, та я відповів: «Аякже», — і спитав, скільки.
Вона попросила двадцять франків за штуку.
— Та ви здуріли! — відказав я, радше за крамарським інстинктом.
— То ви божевільний, якщо відправляєте чорні меси! Гадаєте, легко за три дні обійти двадцять церков, причащатися, перед тим намагаючись не назбирати у роті слини, ставати на коліна, затуливши обличчя руками, й виймати з рота облатку, не заслинивши її, збираючи їх у торбинку на грудях так, аби ані кюре, ані хтось із прихожан нічого не зауважив? А про блюзнірство, яке я скоїла, й пекло, яке на мене за це чекає, годі й казати. Отож двісті франків, якщо ваша ласка, або я йду до абата Буллена.
— Абат Буллен помер. Вочевидь, ви не згодитесь віддати облатки задешево, — відповів я майже машинально. Втім, зваживши на плутанину у своїй голові, я мусив діяти інстинктивно, не надто розмірковуючи. — Гаразд, пусте, — мовив я до неї й розплатився. Я зрозумів, що, поки я чекаю на якогось зацікавленого клієнта, треба покласти облатки до моєї дерев'яної каплички. Звичайнісінька собі робота.
Загалом, усе здавалося мені знайомим, звичним. Одначе я відчував поряд себе якусь зловісну ауру, що лишалася для мене невловимою. Увійшовши до кабінету, я зауважив, що в глибині кімнати за запоною знаходилися двері. Розчиняючи їх, я вже був певен, що потраплю у настільки темний коридор, що доведеться брати з собою каганець. Коридор нагадував склад театрального приладдя чи комору лахмітника Тампля. На стінах висіло дуже різноманітне вбрання: селянина, карбонарія, дрантя жебрака, форма кондуктора, солдатська гімнастерка та штани, а поряд із вбранням — аксесуари, аби доповнити образ. На дерев'яних полицях стояла дюжина підставок з перуками. А далі, у глибині коридору виднівся coiffeuse [30] ,
30
Туалетний столик (фр.).
У якусь мить коридор завернув під прямим кутом, і в глибині я побачив ще одні двері, що вели до кімнати, світлішої за мої кімнати у квартирі, адже світло до неї потрапляло не з вузенького завулка Мобер. Власне, визирнувши з одного з вікон, я побачив, що вони виходять на рю Метр-Альбер.
З кімнати на вулицю вели невеличкі сходи, але на цьому все. Помешкання було схоже на однокімнатну квартиру, щось середнє між кабінетом та спальнею; обставлене простими, темними меблями: стіл, підставка, щоб стояти навколішки під час молитви, ліжко. Поряд із входом — маленька кухонька, а на східцях — chiotte [31] та умивальник.
31
Нічний горщик (фр.).
Вочевидь, це була pied-`a-terre [32] того священика, з яким ми, мабуть, були близько знайомі, адже з моєї оселі до його помешкання можна було пройти через двері. Та, позаяк усе навколо про щось мені нагадувало, я мав таке враження, що бачу це помешкання вперше в житті.
Підійшовши до столу, я помітив купу листів у конвертах, на котрих зазначений був один і той же адресат: «Превелебний чи вельмишановний абат Далла Піккола». Поряд з листами лежало кілька папірців, списаних дрібним та гарним, майже жіночим, почерком, який дуже відрізнявся від мого власного. То були чернетки листів: у них не було нічого вартісного, лише подяки за дарунки та листи, які підтверджували призначені зустрічі. Однак той, що лежав на самісінькій верхівці, був плутаним, ніби автор занотовував свої думки, над якими хотів поміркувати. Доклавши трохи зусиль, я прочитав:
32
Тимчасова квартира (фр.).
Усе видається несправжнім. Почуваюся так, ніби за мною стежать. Треба занотувати, щоб переконатися, що так і є.
Сьогодні 22 березня.
Де ділася сутана та перука?
Що я робив учора? У голові все ніби оповило туманом.
Я навіть гадки не мав, куди ведуть двері в глибині кімнати.
Я знайшов коридор (уперше побачив?), повний костюмів, перук, пудри та гриму, як у акторів.
На драбинній перекладині висіла нічогенька сутана, а на поличці я знайшов не лише годящу перуку, а й накладні брови. З обличчям кольору вохри та ледь підрум'яненими щоками я, гадаю, знову став тим, ким я є насправді: блідим і трохи хворобливим чоловіком. Аскетичним. Отакий я. Хто я?
Знаю, що я — абат Далла Піккола, чи радше той, кого всі навколо знають як абата Далла Пікколу. Проте очевидно, що насправді це не я, позаяк для того, щоб стати абатом, мені доводиться у нього перевдягатися.
Куди виведе той коридор? Лячно дійти до самого кінця.
Перечитати вище записане. Якщо я справді так написав, значить, усе це сталося зі мною насправді. Треба йняти віри писемним свідченням. Хтось обпоїв мене. Хто, Буллен? От хвацько! Єзуїти? Франкмасони? А я до них яким боком?
Євреї, ось хто це міг бути.
У цій оселі я почуваюся в небезпеці. Хтось може, прокравшись сюди вночі, поцупити мій костюм або, ще гірше, бігцем проглянути мої папери. Цілком можливо, що саме зараз хтось розгулює Парижем, переконуючи всіх у тому, що він — абат Далла Піккола. Треба сховатися в Отьої. Може, Діані відомо? Що за Діана?
Отже, нотатки абата Далла Пікколи було залишено тут, але чому ж він не забрав із собою таку конфіденційну інформацію? Це є незаперечним доказом хвилювання, яке його, безсумнівно, охопило. Власне, на цьому й усе, що я про нього знаю.