Прес-центр
Шрифт:
Бреннер вийшов з дому, грюкнувши дверима так, що посипалась штукатурка.
Грошей не було, він ще не заробляв тоді, ледве зводив кінці з кінцями, попросив у Люсьєна триста франків, поїхав на Кліші, добре випив, сторгував стару повію у високих лакових чоботях, зайшов у її номер на третьому поверсі невеличкого пансіону, нашвидку поспав з нею, аби погасити в собі гнів і гостре відчуття неприязні до Мішель, потім поїхав до тітки, вона жила біля Ейфелевої башти, випив віскі й сказав, що залишиться ночувати, якщо йому дозволять лягти на дивані у вітальні. Він прокинувся о третій годині ранку, побачивши прекрасне обличчя Мішель над собою; витер сірника, бо забув, де вимикач, одягся й пішов через весь Париж додому; Мішель сиділа на кухні в сльозах, добра й беззахисна; вони помирились; Бреннер ненавидів себе за ту бридку зраду зі старою повією; зібрав грошей, повіз Мішель на море; перші тижні все було чудово, але потім їх запросили в компанію і Мішель знову страшно
Півроку минуло спокійно, примирення було щирим, хоча дитини вона не народила, зробила операцію. «Мені потрібен тільки ти один, коханий мій».
Але згодом до Бреннера приїхав професор з Польщі, Мішель не було вдома, він не встиг її попередити про цей візит, тому попросив хазяїна сусіднього ресторанчика принести кілька антрекотів і хорошого сиру — йти в ресторан їм не з руки, бо треба було попрацювати над рукописами, поляк привіз із собою манускрипт.
Мішель повернулася від батька; Бреннер вийшов їй назустріч. «У нас гість, я відрекомендую зараз його тобі, надзвичайно цікава людина, я годую його антрекотом». — «Навіщо ж тобі потрібна я? — Мішель зблідла, так бувало завжди, коли в неї починалися приступи гніву. — Якщо можеш його годувати сам, то й годуй, при чому тут я? Краще я піду в перукарню». — «Але я сказав, що познайомлю його з тобою! Це негарно!» І все-таки вона пішла, і тоді вперше Бреннер подумав, що Мішель хвора, так було з дружиною Скотта Фіцджеральда, про це писав Хемінгуей, вона дуже красива й здорова, мене їй не вистачає, це шизофренія, сумнівів бути не може. Коли Бреннер запропонував їй піти до психіатра, вона вчинила новий скандал; він кохав її, не міг зважитися на розлучення, примирення були солодкі, принаймні п’ять медових місяців на рік; потім він поринув у роботу, сказавши, що сімейне життя для нього скінчилося, крах, катастрофа; жінки, з якими він був близький, не могли замінити йому Мішель, його вабило до неї…
А її нема…
Вона вийшла заміж за нього випадково, якось надто вже швидко і тільки згодом, через місяць, зрозуміла, що це не той, хто їй потрібен; спочатку, як і радив батько, вдалася до психотерапії, стримувала себе, але чим далі, тим важче було їй, цнотливій і чесній натурі, котра звикла до батьківської незаперечної твердості, жити разом з Бреннером, який здавався їй занадто легковажним, проворним, поверховим, а тому жалюгідним. До його успіхів у газеті вона ставилася байдуже, вважаючи це випадковістю; життя стало чеканням; але часом в ній з’являлася жалість до чоловіка, яка, однак, минала відразу, як тільки вона прислухалась до його спритних розмов з безконечними компромісами.
Тому зараз, у «Куполі», куди її запросили Бернар і Мадлен, вона з особливим інтересом придивлялася до вольового обличчя Клода Гіго, професора математики, величезного на зріст чоловіка з гострими, пронизливими очима.
Він говорив фразами, які так пасували всій його подобі, — рубленими, сильними:
— В основі будь-якого світового відкриття, яке визначає філософію епохи, лежить випадок, тобто доля. Плід, що впав на землю, дав змогу англійцеві сформулювати свою ідею, а вже з неї виникло динамічне світорозуміння, що стало альфою й омегою структури західного духу… Але кожне велике відкриття, що його віддав світові геній фізика, астронома чи математика, згубне для тієї правди, яку воно собою являє. Так, саме так. Слово є виразом влади. Сказавши, тобто визначивши суть, я наклав на неї свою руку. Але ж протистояння існує не тільки в світі музики, коли стикаються в суперечці послідовники Глюка й Моцарта, не тільки в літературі.
В науці такі ж свари. Велика ідея, що владно бажає підштовхнути світ у тому напрямку, яким його бачить геній, породжує другу велику ідею. Саме Ньютон викликав до життя Ейнштейна, а Ейнштейн, сформулювавши теорію відносності, в якій минуле може бути майбутнім і навпаки, самим фактом відкриття породив свого ворога, котрий, можливо, ще й не з’явився на світ. Все, що почато, приречено на смерть. Тілесне зачаття — це перший акт до тієї трагедії, яку називають життям, а закінчується ця трагедія лише одним — смертю. Я назвав дитину, дав їй ім’я, отже, я дістав над нею владу. Маги древності могли послати смерть лише тоді, як мали ім’я того, кого треба звести з світу; без слова вони були безсилі. Через слово виражається знання, а саме знання є вищим проявом влади.
Мішель слухала математика зачаровано; він, здавалося, не помічав її; Бернар схилився до неї й шепнув:
— Бійся цього математичного Казанову.
— Він дуже талановитий? — так само пошепки спитала Мішель, хоч в її запитанні було більше ствердження.
Бернар знизав плечима.
— Говорить гарно, та тільки жодної теореми ще не відкрив…
Гіго, не звертаючи уваги на те, що за столом шепталися, вів своє, впершись важким поглядом зелених очей у надбрів’я Мішель:
— Математика любить таємницю. Вона не розгадує її, а лише створює все нові й нові загадки. Саме тому філософія так боїться нас, саме тому філософія народилася з почуття страху перед недосяжним розумові смертних. Тому філософські школи почувають потяг до схеми, вони силкуються зробити контур думки, привести його в систему, але ж нам, математикам, легше зруйнувати накреслену систему, бо завжди зручніше руйнувати створене вже, дуже легко знайти ваду в явному. Зараз філософи намагаються поставити знак рівності між поняттями «число» і «час». Це наївно. Урок малювання в школі є акт живопису. На запитання «коли?» не можна відповісти, бо всі люди — піддані цього слова. Лише математики мають право відповісти на запитання «що?». Доти, поки кожна людина на землі не навчиться відповідати сама собі на це запитання, світ буде нещасний, незадоволений, бентежний. Треба вичислити стосунки з коханим, відкинутим, тим, до кого ти відчуваєш ніжність, і, навпаки, з тим, хто неприємний тобі, дратує тебе, робить твоє життя маленьким і тому нудним…
Виголосивши останню фразу, Гіго перевів нарешті свій важкий погляд з надбрів’я Мішель на її очі й замовк. До кінця вечора він не зронив жодного слова, тільки пильно дивився на неї й багато пив; коли одягалися в гардеробі, сказав так, немов це було давно вирішено:
— Я проведу вас, бо ви дуже сумні і вам не хочеться йти додому.
Вона повернулася о третій ранку; Бреннер працював у кабінеті; подивився на Мішель з подивом.
— Я дзвонив у поліцію…
— Покійників відправляють у морг, — Мішель посміхнулася й співчутливо подивилася на нього: бідолашний маленький чоловічок, живе марною надією, світ його ефемерний і суєтний; боже милостивий, яке сліпе перше кохання, кого я любила?!
Вона прийняла душ, лягла в постіль, заплющила очі, й перед нею зразу ж постав Гіго, то вивергаючий думки, наче вулкан, а то важко мовчазний, і в цьому мовчанні була така ж владність, як і в усьому його образі; як батько, величезний і сильний, слову такого мужчини солодко підкорятись…
А Бреннер ще довго сидів над паперами, намагався читати їх, але писав на полях одне й те ж: «все, все, все».
Потім він допив холодну каву, викурив сигарету й зрозумів, що треба виїжджати в пекло; так він тікав од себе, од скандалів, од відчуття безвихідності; після Кампучії, Ольстера, війни на кордоні між Іраном й Іраком, де він провів три місяці, після Фолклендських островів, куди він прилетів на другий день після кризи, його стосунки з Мішель якось налагоджувалися, хоч і ненадовго.
Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…
… І все-таки вранці Бреннер сказав:
— Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?
— Коли? — вона всміхнулася. — Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання — «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?
— Захопилася філософією? — спитав він, посміхнувшись. — Ну-ну… Я вилечу днів через два, в тебе є тиждень для того, щоб дати відповідь на моє запитання. А я трохи пізніше відповім на твоє конче потрібне «чому?». Домовились?
42
17.10.83 (23 години 55 хвилин)
Степанов завжди приїздив у аеропорт заздалегідь; він любив спостерігати зовсім особливе життя в прикордонні землі й неба; дух, що панував тут, часом нагадував йому останню мить за кулісами перед відкриттям завіси в день прем’єри, коли Борис Равенських гриз свої короткі селянські нігті, змахував долонею чортиків з лівого плеча, невидимих нікому, крім нього, ставав блідим до синяви, але неодмінно всміхався, змовницьки підморгуючи тим, хто стояв біля нього, ніби натякав, що наперед знає, як усе скінчиться, що, мовляв, він абсолютно впевнений у шквальному успіхові п’єси; як швидко він згорів, як багато не встиг зробити! А Галина Волчек приходила за куліси в якомусь дивному платті, хрипко, по-одеському лаялась, гладила акторів по голові, знаходила для кожного незвичайні слова, підбадьорювала, а сама шепотіла Степанову на вухо: «Ми провалимось так, як ще ніколи не провалювались». І всі за кулісами були якісь очманілі, ось як тут, в аеропорту; відчужені усмішки; розгублені, наче в останній раз, погляди; напружене чекання, коли диктор оголосить посадку на літак.