Претенденти на папаху
Шрифт:
— А ви чудо, Сідалковський!
— У цьому, між іншим, ніхто з-поміж моїх знайомих не сумнівається.
— Ви чудо, — повторила вона і ледь помітно торкнулась його руки.
Очевидно, і їй сподобалася ця гра «у графа», з легкою іронією підтримана Осмоловський. Це, певно, було те маленьке розслаблення від тягучого офіціозу, який панував тут до приходу Сідалковського.
— Ще п'ять хвилин, граф, — шепнула вона йому на вушко, — і я почну у вас закохуватися.
— Даю вам десять, — обвів Сідалковський поглядом залу — нічого кращого за Ядвігу тут поки що не було. — Даю вам десять, і вважайте — навіки разом. Засікайте час. А якщо серйозно, то я ціную вашу вражаючу, як стріла амура, чутливість. — Він
Ядвіга трохи порожевіла, але під чималим шаром пудри Сідалковський того не помітив.
— Ніщо так не зближує людей, — викинув Сідалковський, немов рятівне коло, свою улюблену фразу, — як ось такі вечори і марочний французький коньяк…
— Це не французький, — шепнула йому на вухо Ядвіга. — Це ваш, український…
— Сподіваюсь, не одеський? Одеського принципово не п'ю! — Сідалковський глянув на стіл, заставлений тарілками з бутербродами, рибою, свіжими парниковими помідорами й огірками. Окремо на яскраво розмальованій таці стояли високі кришталеві чарочки, по вінця наповнені бурштиновою рідиною. Узяв маленьку чарчину, подав Ядвізі. Вона кивнула головою на фужер, але Євграф залишив його собі.— За вас, панно Ядвіга! — також нахилившись над її маленьким вушком з сережками-цяточками у мочках, прошепотів він.
— За вас, граф! — теж пошепки відповіла вона. Сідалковський випив, ще раз оглянув залу. Конкуренток не було. У нього раптом почало по-справжньому плавитися серце. Він міг закохуватися, як дитина, котрій щоразу підносять нову іграшку і та вже не знає, яка з них краща.
«А вона нічого! — заспокоював сам себе Євграф. — Струнка, довгонога. Талія а ля оса. І головне… — Сідалковський ніяк не хотів сам собі признаватися в цьому. — Хіба я не заради такої вивчав альбом дяді Філі? Дружина-іноземка! Тепер уся Європа… — тут він обірвав сам себе. — Жаль, мати померла. Ні перед ким і похвалитися. Дочка відомого зарубіжного вченого… Ну, не дочка — небога. Яка різниця! Все одно родичка. Невже й вона закохалася в мене?»
Піт оросив його чоло. Коньяк без закуски робив свою справу. Стіл по-європейськи Сідалковському не подобався. «А ля фуршет, а ля фуршет! Тільки назва гарна, а до стола не дотовпишся. А якщо й дотовпишся, то все уже розібрали… У нас краще. Кожному дають, що тобі належить, а тут…» Він поліз рукою в кишеню, щоб дістати носовичок, але несподівано відчув там аж три ключі: ключ від серця Ядвіги, ключ від французького автомобіля «пежо» (чому саме «пежо», а не «ситроена» — Сідалковський над цим не замислювався, лише ловив себе на тому, що після повернення Ковбика з Парижа чомусь полюбив теж усе французьке і поводився так, ніби він був у Парижі, а Стратон Стратонович безвиїзно сидів у Кобилятині) і ключ від заміської дачі десь у районі Пущі-Водиці чи Кончі-Заспи. «Мар'яж де резон»—навіть такий вислів є. Чому б мені його не здійснити на практиці? Сказано — зроблено. Геть Ію, геть Антонію! Геть… Хто там ще в мене на даному етапі є чи в найближчі дні буде?..»
Обличчя від цих думок спалахнуло так, ніби на нього впали усі промені призахідного сонця, що так щедро відбивалися на широких вікнах будинку. Тільки тепер, тільки зараз, принаймні в ці хвилини, він думав саме так. Думав, що вперше за багато років він ступив на ту стежку життя, до якої йшов через Вапнярку, Кобилятин-Турбінний, «Фіндіпош», будинок Карапєт і альбом дяді Філі. Йшов різними шляхами й дорогами, часто манівцями, без керма й компаса, сподіваючись на попутний вітер. Земля під ногами лежала тверда й рівна. Точніше, то був добре навощений паркет, який підносив його на сьоме небо, у ті позахмарні замки, де цвіли, як думав він, сади Семіраміди і жили маленькими зграйками божественні сині птахи з оливковими гілочками в дзьобиках…
Давно стихли мазурки й польки, полонези й вальси, виголошено офіційні промови, вже хтось із гостей підняв келих і запропонував традиційний тост за дружбу.
— Я категорично проти, — несподівано прорізали тишу слова Сідалковського.
Ядвіга випустила від переляку руку, а Осмоловський, що якраз підносив чарку до рота, зупинив її на півдорозі. Зала завмерла. Перелякана тиша забилася десь аж під стелю і причаїлася на карнизі.
— Я проти, — повторив Сідалковський, даючи можливість жінкам помилуватися собою, а чоловікам навпаки — зненавидіти себе. — Я колишній моряк торгового флоту. Одного разу ми вимушено зайшли в Порт-Морсбі, куди притягли на буксирі торговельну англійську шхуну, що зазнала аварії. На честь цієї події англійські моряки влаштували нам невеличку вечірку. Пам'ятаю, наш капітан виголосив оцей гарний і добрий тост: «За дружбу». Перекладач Костя Шаврик із Одеси переклав, але англійці стояли, мов скелі на мисі Доброї Надії, і ніхто з них навіть не ворухнувся. Костя вдруге повторив переклад тосту. Моряки стояли, як укопані в мол сваї. І тільки після третього разу один з них чистою російською мовою сказав: «Сер, перш ніж випити за нашу дружбу, ми п'ємо за її величність королеву Англії!» Товариші, перш ніж випити за дружбу, я пропоную випити за королеву сьогоднішнього прийому Ядвігу Капітульську! — Сідалковський елегантно вклонився і випив, більше не розраховуючи ні на закуску, ні на аплодисменти.
— Браво! Бравіссімо! — раптом вигукнули присутні, а Осмоловський, мило посміхаючись, зааплодував.
— Заради вас я готовий і на «біс»! — мовив Сідалковський і взяв ще одну чарку.
— Спасибі! Дякую! — зашарілася Капітульська і ледь пригубила фужер з червоним, як її губи, вином.
Сідалковський відчув, що після його тосту погляди на нього помінялись: чоловіки дивилися заздрісно, жінки — з неприхованою неприязню. Особливо ті, котрі мали менше років, ніж Ядвіга, але більше шансів на успіх у чоловіків. Але то були свої жінки, вітчизняні, а Сідалковський не так високо цінував якість, як імпортну етикетку.
Капітульська, зробивши ледь помітний кніксен, попросила пробачення і залишила Сідалковського наодинці з фужером. Він узяв нарешті тарілочку і почав накладати салат типу «олів'є», але, здається, з горіхами, потім потягнувся до бутерброда з сиром, але не встиг надкусити його, як чиясь сильна чоловіча рука взяла його вище ліктя і, подаючи йому ще одну чарчину з коньяком, запропонувала:
— Дозвольте випити з вами!
— Цо занадто, то не здрово! — згадав польську поговірку Сідалковський, подумавши, що перед ним ще один поляк з хвацько закрученими вусами.
Волохата рука, що пропонувала Сідалковському чарку, належала невеличкому кремезному чоловікові з кругленьким, висунутим уперед черевцем на невеличких рівних ніжках, по яких спадали трохи закороткі картаті штани-дудочки. Сідалковський одразу подумав: «Конкурент, хоча уже в тому віці, коли пора займатися мемуарами й самоаналізом». Все ж цокнувся, випив і від задоволення крекнув, як це завжди робив Ковбик.
— Радий з вами познайомитися, — подаючи візитку, відрекомендувався незнайомий: — Жерех. Веніамін Олександрович Жерех. Завідуючий канцелярією…
Жерех не договорив. Підійшла Капітульська і, взявши Веніаміна Олександровича під руку, запитала:
— Ви вже познайомилися?
— Так, — кивнув Сідалковський і собі поліз до кишеньки, бо ні перед ким не любив залишатися в боргу.
Він якийсь час мовчки розглядав візитку Веніаміна Олександровича, потім витяг свою, одну з тих, що цілу ніч видруковував на фотопапері.
Жерех простягнув на всю довжину своєї короткої руки візитку Сідалковського і так, здалеку, почав ретельно вивчати її. «Короткозорий чи дурня корчить?» — занепокоївся Євграф.