Претенденти на папаху
Шрифт:
— Що ж ви так, мій лицарю: спочатку позалицялися, тоді споїли дівчину коньяком, який аж тепер її розібрав, і цілком по-сучасному залишили… А де ж фінал? Хто мене сьогодні проведе додому?
— Люба моя, фінал завжди попереду, але наскільки я зрозумів, вам до вподоби тільки генії і супергенії. Я ж всього лиш талант…
— Що ж, я не горда, сьогодні опущусь до рівня звичайнісінького таланту… Я трохи переграла, — примирливо мовила вона. — Гадала, що ти справжній ловелас, а ти борщагівський хлопчик у модному кожушку…
Сідалковського пересмикнуло. Він ледь не випалив усе, що думав про неї. А вона спокійнісінько продовжувала:
— Я
— Я бачу. Як дві подушки на попа, — кольнув за «борщагівського хлопчика» Сідалковський.
— Ти не хочеш мені поступитися у дотепах… Пробач, але мене не дошкулиш нічим. Навіть тоді, коли скажеш: «Звичайно, через таку товщу сала…» Я товста, але, запам'ятай, фігуриста. Тобі, бачу, кокетування ні до чого. Ти вже й язика проковтнув. Чи тобі подобається відкритий текст? Що ж, буду з тобою відверта: я теж не з Києва… Я з Броварів. Досить мені це сказати, як ти зараз знайдеш добру сотню причин, аби тільки не проводжати мене додому. Скажеш, я помилилась?
— Люба моя дівчино зі спареним ім'ям, як прожектор з гарматою. Хочете відвертість на відвертість?
— А чого ж!
— Варто мені уявити милі ямочки під вашими пухленькими колінцями — і ваш сучасний лицар, маючи в кишені грошей в один лише бік, готовий поїхати не те що в Бровари — до чорта в зуби! — Сідалковський зумисне грубив, аби вона лиш пирснула і пішла геть.
— Спасибі за комплімент. Таких мені ще ніхто не казав. У тебе й справді багата уява.
— Це не комплімент….
— Але й не образа. Ти мені сподобався, Єв-гра-фе! Ловлю тебе на слові, лови таксі…
Крити було нічим.
І ось Сідалковський у цій заміській дачі чи особняку. Але зовсім не в Броварах, а на одному із пагорбів Печерська. Великі, а головне — високі й екзотично умебльовані кімнати чимось нагадували йому одеські квартири капітанів і штурманів торговельного флоту: засушені краби, черепашки, карнавальні маски Центральної Африки, якорі-термометри, яхти-термометри, мініатюрні фрегати, вітрильники, шхуни, веселкові папуги, канарки, фікуси, пальми, позолочені японсько-індійські, а може, індонезійські віяла, рогожки — все Ще підказувало Євграфові, що він в гостях у донечки якогось бувалого моряка.
Сідалковський сидів біля шикарного фігурного трюмо, натягнувши на себе закордонну піжаму, яка, хоч і не на нього шита, личила йому. Він не спускав очей сам із себе, чистив пилочкою нігті і, м'яко похитуючись у м'якому шкіряному фотелі, думав про загадкову особу, яка тепер дзенькотіла на кухні посудом, як перед цим язиком, і наспівувала веселу морську пісеньку.
— Пахне кавою, — сказав Сідалковський своєму відображенню в дзеркалі,— і, боюсь, натуральною. У прямому й переносному розумінні.
— Як ми тут влаштувались? — зазирнула в кімнату Тася-Рая і почала роздягатися з таким розрахунком, Щоб Сідалковський не спускав очей з трюмо, хоч кокетливо зауважила: — Сподіваюсь, ми не дуже лупаємо очима на знайому незнайомку?..
— Чесно кажучи, не дуже, — не спускаючи очей з Цієї загадкової артистки, нахабнувато збрехав Сідалковський.
Тася-Рая, професіонально виконуючи кімнатний стриптиз для одного глядача, продовжувала демонструвати свою досить непогану вгодованість. При цьому, не міг не оцінити Євграф, дівчина зуміла зберегти усі свої принадні форми… Нарешті вона накинула на себе тільки срібно-блакитний халат, підійшла до гостя, повисла на його шиї
— Що будемо пити, мій лицарю темно-сіро-кароокий? А й справді, Сідалковський, що в тебе за очі? Я ще ніколи таких очей не бачила! Якого вони кольору?
— Все залежить від халата!
— Ні, ти мені таки подобаєшся! Останніх два місяці я тільки й полюю за сучасним мужчиною, але ти перший не побоявся їхати зі мною…. Я бачу, і тебе трохи лякає моя загадковість. Буду з тобою відверта. Не бійся нічого. Зараз сюди ніхто не зайде. У двері не постукає. Щоб ти знав і не тремтів. Боягузтво чоловіка — не кращий супутник таких зустрічей, як наша. А я б хотіла, щоб твої красиві слова не розходилися з красивим ділом… Довго ти у мене не пробудеш: уранці, десь годині о п'ятій, я тебе вижену. Прошу, нічого не питай у мене. Хай тебе ніщо не цікавить. Нічого я тобі не скажу. Хочу єдиного: сподобатися тобі і запам'ятатись. Якщо у тебе й справді немає грошей на таксі — підеш пішки. Йтимеш, лаятимеш мене чи клястимеш, а все ж згадуватимеш. Більше ми з тобою ніколи не зустрінемось. Навіть якщо ти дуже захочеш цього… А тепер скажи, мій любчику, що ти любиш їсти, пити? У нас дуже мало часу… Якщо ти мою фігуру добре роздивився, то міг зрозуміти, що я все роблю з апетитом: працюю і їм. Словом, я в усьому однакова — в роботі, в харчах. І ні в чому собі не відмовляю. Живу як хочу. Поки можу так жити… Піднімайся, мій борщагівський графчику, — ніжно й лагідно почала вона його підтягувати за вуха. — Може, хочеш зателефонувати дружині, сказати, що ти граєш у преферанс чи в Борисполі проводжаєш друга на літак, апарат он у тій кімнаті…
— Я не одружений.
— Тобі видніше, мій борщагівський хлопчику…
— Я не з Борщагівки, — вдруге стереотипно відповів Сідалковський і застукав себе на тому, що він зовсім перестав бути самим собою або ж навпаки — тільки тут став таким, яким є насправді…
Пили вони віскі й каву… Сідалковський пам'ятає, що тієї ночі він сказав лише одну фразу: «Я подвійно п'яний: від кохання і віскі…» Тася-Рая цілу ніч підгодовувала його шоколадом і лимонними та апельсиновими часточками. Лимони вона вмочала у мед, апельсини обчищала сама і клала йому до рота.
— Тебе ще ніхто в житті так не обслуговував, мій любчику! — підсовувала до рота все нові шматочки лимона, навмисне торкаючись його своїми могутніми, як ядра, персами.
Він лежав з Раєю — і вже більше не мріяв про райське життя. Бо й справді мав його серед цих фікусів, пальм та інших екзотичних кімнатних заростей, що їх невідомо хто й завіз сюди: старий морський вовк, котрий усе своє життя присвятив морю та розбещеній донечці, що від розкошів тепер колекціонувала отаких «вельветових хлопчиків», як Сідалковський, чи якийсь вчений ботанік-мандрівник.
Однак Рая не дала йому пораювати, здійснивши свою обіцянку й виштовхавши його з квартири ще до світанку.
— Нічого не поробиш, мій борщагівський хлопчику. Я тобі віддала все, що мала… Запам'ятай: найкраща дівчина Парижа не може дати більше, ніж вона може… Грошей тобі на дорогу я й справді не дам… Ті копійки, що були у твоїй кишені, я викинула… Я просто божевільна романтичка: хочу, щоб ти зараз вийшов в оцю хурделицю, лаяв мене і згадував… Ти мене згадуватимеш усе життя, мій борщагівський хлопчику, — з якимось прихованим і глибоким підтекстом пообіцяла вона.