Претенденти на папаху
Шрифт:
Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:
— Я не мала можливості перебирати женихами…
— Ви жили на безлюдному острові?
— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала,
— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…
— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.
— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.
— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…
— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.
— Я люблю тебе…
Сідалковський затулив її рота поцілунком.
— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.
Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…
До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.
«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»
«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».
«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».
«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».
Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»
«Нічого дивного, — відповів йому Сідалковський. Більше трьох тижнів спілкується зі мною. Це більше, ніж будь-які тримісячні енциклопедичні курси».
«Ах, ах, ах, — промовив двійник голосом дяді Філі.— А ти все
«Точно нема. Чортова дівка й ключі разом з грішми забрала. Для чого їй ті ключі?» — він зозла ударив черевиком по дверях.
Двері відчинилися, але — кількома поверхами вище. Хтось спускався східцями і так дрібно й чітко вистукував каблуками — цок-цок-цок, що Сідалковському здалося, ніби то з'їжджають униз коником, підкованим срібними підківками.
Донизу опускалося чарівне дівча із бронзовими шпорами на червоних чобітках.
— Бон суар, мадам! — посміхнувся червоним чобіткам зі шпорами Сідалковський.
— Але вже ранок, — похитали білявою зачіскою червоні чобітки зі шпорами.
«Розбирається», — подумав Сідалковський. Але як буде «доброго ранку» по-французьки, він не знав.
— Невже? — здивувався. — Я тільки-но прийшов додому…
— Так рано? — червоні чобітки зі шпорами пробігли повз нього.
— А чому ви так пізно?
Червоні чобітки зі шпорами зупинилися при виході із під'їзду, показали йому рожевого язичка і оксамитовим голосом мовили:
— Багато знатимеш — швидко зносишся… Хи-хи! — І вітер зачинив за червоними чобітками зі шпорами двері, сипнув пригорщу снігу в під'їзд.
«Я б їй залюбки залишив свій номер телефону і домашню адресу, — подумав Сідалковський, — аби тільки такі ніжки не піднімалися вище у моєму під'їзді. До мене значно простіше: тільки зайшов — одразу наліво…»
— А ключів нема! — сказав він уголос.
Ще раз підійшов до дверей і зозла натиснув на них плечима. Двері скрипнули й відчинилися. Айстра лежала на дивані і, широко розплющивши очі, дивилась на нього:
— Ти, граф?!
— Ні! Цього разу мій двійник.
— Я тебе цілу ніч чекала!
— Чому ти не відчиняла?
— Боялась, що це якась твоя дівка прийшла. А в тебе ж є ключі…
— Є, але я так замерз, що тільки до електродзвінка міг дотягнутися…
Нашвидкуруч роздягся і приліг поруч Айстри. Та, як кізочка, зіскочила з дивана.
— Ти куди? — запитав, розплющивши очі.
— Я збиратимусь, граф!
— Так рано? — щось кольнуло його в серце. — Кому рано, а кому вже й пізно…
— Що за ноти композитора-невдахи?
— Міг би хоч зателефонувати?!
— Я телефонував, — він, підвівшись на лікті, дивився на неї. Айстра стояла в голубенькому шовковому костюмчику, що так звабливо облягав її гарне дівоче тіло і збуджував навіть утомленого Сідалковського. — Айстро, йди до мене… Я замерз…
— Ні, граф. Нам не судилося бути разом.
— Що ти таке кажеш?
Вона мовчки пакувала валізу. Тоді вийшла на кухню, там переодяглась і кинула поверх своїх речей голубенький нічний костюмчик, який так подобався Сідалковському…
Потім підійшла до ліжка, мабуть, хотіла попрощатися, але він раптом обхопив її обома руками й притяг до себе.
— Не будь егоїсткою, Айстро! Коли ти холодна приїхала з Шпіцбергену, я віддав тобі все тепло, — ляпнув він те, чого не хотів казати.
— По-моєму, ти вже перегрівся. Аж замерз…
— Мені тепло тільки з тобою, Айстро… — мовив він їй на вушко і ніжно пригорнув до себе.