Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Якого тут ба­га­то кімнат!
– про­мо­ви­ла Га­ня.

–  От і ба­га­то! Пер­ша кімна­та бу­де при­хо­жа; дру­га - прий­ом­на, тре­тя - за­ла, чет­вер­та - гос­тин­на, п'ята - твоя спальня, шос­та - моя спальня, сьома - твоя убірна, восьма - мій кабінет, дев'ята - сто­ло­ва, де­ся­та - ди­тя­ча, оди­над­ця­та - діво­ча, два­над­ця­та - кан­це­лярія, три­над­ця­та… та ще й ма­ло, ко­ли б ти зна­ла. Ми ж те­пер не аби­які пан­ки. Хіба ж ти не ба­чи­ла, скільки по­коїв у па­на Хоцінсько­го?

–  І навіщо нам та­ко­го їх ба­га­то? З нас бу­ло б до­волі трьох: зад­ля се­бе, для гос­тей..

–  Ти, сер­це, зрос­ла не в панських бу­дин­ках, ти не тя­миш, що то пот­ре­ба луч­чо­го жит­тя.

–  Та ко­ли б ти знав, мені чуд­но й навіть сум­но бу­де жи­ти в ба­га­тих та ду­же прос­тор­них світли­цях. Чо­гось мені здається, що я оце не в хаті, а десь

над­ворі… Хо­жу по тих по­ко­ях, не­на­че по надвір'ю. Де ж пак, од кут­ка до кут­ка сли­вень цілі го­ни!

–  Бо ти жи­ла й досі в ма­лих ха­тах, як у скриньках. А мені, то ще й ма­ло! Я люб­лю роз­ту­шу­ва­тись, роз­гор­ну­тись ши­ро­ко, на всі бо­ки.

Ясь роз­ки­дав­ся на ши­рокій ка­напі, мов справдішній па­ню­га. На­ука па­на Хоцінсько­го «не пішла в ліс», а по­ка­за­ла свою оз­на­ку.

А Га­ня хо­ди­ла по по­ко­ях, при­див­ля­лась до всього, ог­ля­да­ла мебіль, ви­сокі дзер­ка­ла, завіси, ки­ли­ми. І чуд­но їй бу­ло се­ред та­кої роз­коші; і ба­га­то де­чо­го зда­ва­лось їй і зай­вим, і не­потрібним на очі ха­зяй­ки. Ті ка­на­пи, крісла, кот­ри­ми бу­ли зас­тав­лені світлиці, щоб кут­ки бу­ли не­по­рожні; ті дзер­ка­ла по­начіплю­вані, щоб стіни не бу­ли голі; те ши­ро­чез­не ста­рин­не ліжко, де ляг­ло б де­сять душ, та ще бу­ло б місце, - все те зда­ва­лось їй чуд­ним, не­потрібним; все те зда­ва­лось їй ве­ли­ко­панським ве­ре­ду­ван­ням, що роз­вер­ну­лось би на ввесь світ, лад­не прос­тяг­тись на всю зем­лю, і ще й ре­пе­ту­ва­ло б, що йо­му й землі ма­ло!

На дру­гий день Се­ре­динський на­ла­го­див­ся йти до кня­зя - по­ка­за­тись йо­го, мов­ля­ли, яс­но­вельмож­ності, поб­ла­гос­ло­ви­тись на гос­по­дарст­во, на па­ну­ван­ня над йо­го доб­ра­ми. Та ска­за­но йо­му, що князь прий­має тільки, по­чав­ши од два­над­ця­тої го­ди­ни. По­ки та го­ди­на наб­ли­житься, повів Се­ре­динський свою мо­ло­ду жінку ог­ля­да­ти той рай, що сяв на сонці кру­гом кня­жої оселі.

Краса то­го раю, то­го місця не­ви­мов­не зди­ву­ва­ла Га­ню. Рідко тра­питься знай­ти на Ук­раїні та­ке чу­до­ве місце, де до кра­си на­ту­ри прий­шла на поміч людська ви­гад­ливість. На ост­рові річка роз­ли­ла­ся са­мовілка­ми та по­точ­ка­ми поміж ку­па­ми каміння, між тісни­ми роз­ко­ли­на­ми скель. Все те місце бу­ло за­рос­ле зе­ле­ним де­ре­вом, зас­тав­ле­не по квітни­ках оран­же­рей­ни­ми ва­зо­на­ми в чу­до­вих ку­пах, за­ли­те квітка­ми. Скрізь кру­ти­лись ши­рокі, по­си­пані жорст­вою та чер­во­ну­ва­тим піском, доріжки поміж ку­па­ми зе­ле­но­го де­ре­ва, по зе­леній траві, по­над во­дою попід ске­ля­ми, завіша­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом та лис­та­тим хме­лем. Че­рез річеч­ки з острівця на острівець бу­ли пе­ре­ки­нуті над ки­пу­чою, спа­да­ючою во­дою ле­генькі місточ­ки, об­виті повійкою та уся­ким кру­че­ним зіллям. В тем­них за­кут­ках, в сутінках, попід на­вис­ли­ми ске­ля­ми сто­яли мар­мо­ряні ста­туї. За ви­со­кою ске­лею пла­ва­ли пишні ле­беді; по зе­ле­но­му, рівне­сенько стри­же­но­му дерні по­хо­жа­ли па­ви та па­вичі, по­роз­пус­кав­ши свої пишні хвос­ти. Тут же бу­ли роз­ки­дані кру­жа­ла квіток; а в річку заг­ля­да­ли ле­генькі, як цяцьки, вер­хи ви­со­ких оран­же­рей. На ске­лях скрізь бу­ли пос­тав­лені ста­туї, ва­зо­ни столітників, кіоски. Все те бу­ло оп­лу­та­но гус­тим кру­че­ним зіллям, що спа­да­ло вниз гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гірлян­да­ми, ки­ти­ця­ми, по­на­ви­са­ло раз­ка­ми і ціли­ми гнізди­ща­ми.

Великий пан, зга­ду­ючи ста­ру шля­хетську Польщу, по­за­во­див та­ку розкіш на нашій Ук­раїні ще тоді, ко­ли мож­на бу­ло людськи­ми му­жи­чи­ми дар­мо­ви­ми ру­ка­ми ора­ти і сіяти, са­ди са­ди­ти, каміння пе­ре­вер­та­ти і го­ри ру­ша­ти з місця. Ди­ву­ючись, нез­чу­лась Га­ня, як уп­ли­ло дві го­ди­ни, і як­раз у свій час пішли во­ни до кня­зя.

Недовго гос­тив­ся Ясь в по­ко­ях кня­жих: од­ну хви­ли­ноч­ку. Він знав панський зви­чай, що не велів од­бу­ва­ти дов­гих візитів. Кня­ги­ня бу­ла ду­же привітна, роз­мов­ля­ла, осміха­лась, а князь навіть провів їх не тільки до при­хо­жої, але геть да­ле­ко у сад по ши­рокій доріжці, об­са­женій ор­гинією са­ме в цвіту.

Над са­мим бе­ре­гом од­но­го стру­моч­ка, ши­пу­чо­го ти­хим шу­мом, розлігся квітник з са­мих рож, за­ко­па­них в гряд­ку на літо. На тих ку­щах цвіло сортів со­рок уся­ких ро­же­вих квіток. Князь мах­нув на са­дов­ни­ка і звелів наріза­ти ве­ли­кий пу­чок па­ху­чих тро­янд, білих па­ху­чих до­дур і, взяв­ши в свої ру­ки, по­дав бу­кет Гані, з до­да­чею компліментів і лас­ка­вих пог­лядів на її за­чер­воніле ли­це. Потім він за­га­дав са­дов­ни­кові нар­ва­ти

з мис­ку мо­рель і звелів од­нес­ти на квар­ти­ру. А після всього провіз Га­ню до фа­ето­на, сам по­са­див її в фа­етон, лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Ясем і навіть про­сив до се­бе в гості.

Вернувся Ясь до­до­му ве­се­лий; зга­ду­вав, який князь був до їх лас­ка­вий; яка ввічли­ва бу­ла кня­ги­ня; далі чо­гось на­су­пив­ся і про­мо­вив до Гані:

–  Оце див­люсь я на на­ше но­ве жит­ло, а пе­ред очи­ма в ме­не все ма­ня­чать кня­зеві світлиці. Там, Га­ню, при­хо­жа, надісь, кра­ща од на­шої сто­ло­вої кімна­ти. І досі я не опам'ята­юсь! Не­на­че мені оце снивсь який­сь чу­до­вий сон. А пам'ятаєш, Га­ню, той яр в Нес­те­рин­цях, де ми час­то гу­ля­ли, ту бідну еко­номію, де ми жи­ли? Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли ми тоді, що нам тра­питься та­кий та­лан, що ми жи­ти­ме­мо по­руч з ве­ли­ки­ми па­на­ми! Що за ба­гатст­во, що за пиш­но­та, що за розкіш у то­му дворці! Яко­го там срібла, зо­ло­та, квіток, мар­му­ру! По­був я там го­ди­ну і на­че аж поз­до­ров­шав, на­че заз­нав яко­гось невідо­мо­го щас­тя. Не­на­че ду­ша моя бу­ла в раї, в небі і за­куш­ту­ва­ла яко­гось кра­що­го жит­тя. По­ки жи­вий, не за­бу­ду я цього дня. А князь! що за доб­ра, привітна лю­ди­на! А йо­го кня­ги­ня! Так ми­ло, так прос­то обійшла­ся з на­ми, дар­ма що ве­ли­ка пані. Вже й не мо­ло­да, а як на їй усе ле­жить до ла­ду, яка рівна її пос­тать! Навіть во­на ще гар­на.

–  Яка ж во­на гар­на?
– од­ка­за­ла Га­ня.
– Ма­буть, ти на неї ди­вив­ся гар­ни­ми очи­ма. Во­на ста­ра, як гриб.

–  Одже ж ти, Га­ню, ма­буть, ди­ви­ла­ся на неї не­гар­ни­ми очи­ма. Ска­за­ти прав­ду, на тобі оде­жа ле­жить зовсім не так гар­но та до ла­ду, як на їй, хоч ти й кра­ща од неї. Не сердься тільки на ме­не, моє сер­це.

–  За що тут сер­ди­тись? До князів нам да­ле­ко, як до не­ба.

–  А хто б не хотів бу­ти од їх не­да­ле­ко?

–  Я б не хотіла, - про­мо­ви­ла Га­ня, осміха­ючись. За­мовк після цього Ясь, і не знать бу­ло, що він ду­мав. І за­жив Ясь із Га­нею в добрі та в га­разді. Ви­сокі, прос­торні по­кої бу­ли не пишні тільки врівні з кня­жи­ми, а самі по собі бу­ли навсп­ряж­ки ду­же гарні! В пер­ших, па­рад­них по­ко­ях стіни бли­ща­ли біли­ми шпа­ле­ра­ми з срібни­ми квітка­ми. Га­нині по­кої бу­ли об­си­пані по стінах і по завісах чу­до­ви­ми бу­ке­та­ми тро­янд, ніби не­дав­неч­ко нар­ва­них у са­ду. Скрізь по світли­цях прос­тяг­ла­ся дов­га стеж­ка до­ро­го­го ки­ли­ма, за­ки­да­но­го обе­рем­ка­ми лелій, фіялок, рож, ніби на гряд­ках. Під оком ук­раїнки-ха­зяй­ки все в по­ко­ях заб­ли­ща­ло, за­лисніло, засміялось з усіх боків ве­се­ло й привітно. І не раз Га­ня, си­дя­чи на м'яко­му кріслі, за­див­ля­лась на ве­селі по­кої, а Ясь, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву, опус­тив­ши віка на очі, ти­хою сто­пою по­хо­жав по по­ко­ях. По одній йо­го пос­таві, по од­но­му лиці мож­на бу­ло ба­чи­ти не­од­на­ко­вий вплив нес­подіва­ної зміни жит­тя на дві не­од­на­кові вдачі.

Раз якось з пе­карні влетіла до по­коїв при­ве­зе­на з Нес­те­ри­нець най­мич­ка і по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Гані про якусь там ку­хо­варську спра­ву, дер­жа­чи чи­ма­лий гор­щик в ру­ках. Haй­мич­ка ве­се­ло й го­лос­но ще­бе­та­ла до Гані, як бу­ло ко­лись і в Нес­те­рин­цях. Го­лос­на лу­на од її роз­мо­ви роз­ляг­ла­ся по світли­цях і вра­зи­ла Ясе­ве ухо. Він аж по­чер­вонів.

–  Геть в пе­кар­ню!
– крик­нув він на най­мич­ку. Най­мич­ка зля­ка­лась, аж не стя­ми­лась, і ви­пус­ти­ла з пе­ре­ля­ку ве­ли­кий гор­щик з рук. Гор­щик без­не­вин­но геп­нув на поміст і роз­летівся на шма­точ­ки.

Вперше зро­ду заб­лис­котіли якось чуд­но Ясеві очі.
– Геть пішла в пе­кар­ню!
– крик­нув він уд­ру­ге. Най­мич­ка, приз­ви­чаєна в Нес­те­рин­цях завж­ди при­хо­ди­ти вранці до пані роз­пи­ту­ва­ти про обід, про стра­ву, не­ви­мов­не зди­ву­ва­лась і ні в сих ні в тих ти­хенько по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні, зро­зумівши свою но­ву про­ви­ну, не­чу­ва­ну в Нес­те­рин­цях.

–  Ганю!
– про­мо­вив Ясь, за­раз ти­хо­ми­рив­шись, - час нам зна­ти своє місце між людьми, а слу­гам - свою честь. Тут тобі не Нес­те­ринці! Це Кам'яне. А ти те­пе­реч­ки уп­ра­ви­тельша і пані. Не­хай най­мич­ки не насмілю­ються з то­бою отак ба­ла­ка­ти і сю­ди в по­кої хо­ди­ти, швен­дя­ти тут з горш­ка­ми. Прибігла, на­гур­ка­ла, на­ле­пе­та­ла, ніби в корчмі! І стра­ху не­має у под­ло­го на­ро­ду! Тут ти, Га­ню, не ду­же ба­ла­кай з робітни­ця­ми та най­мич­ка­ми! Най­шла гар­ну ком­панію! Тре­ба, сер­це, зна­ти свою честь, ша­ну­ва­ти се­бе, то й те­бе лю­ди ша­ну­ва­ти­муть.