Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  А хіба ж ме­не лю­ди не ша­ну­ють?
– про­мо­ви­ла Га­ня.
– А хіба ж тобі в вічі не хва­ли­ли ме­не нес­те­ринські лю­ди?

–  Соромилась би ти, Га­ню! Які ж лю­ди? му­жи­ки!.. Ша­ну­ва­ти­муть му­жи­ки, - то па­ни не ша­ну­ва­ти­муть. Годі нам з му­жи­ка­ми ку­ма­тись! З нас лю­ди сміяти­муться… лю­ди кращі… Ро­зумієш, Га­ню?

–  А ко­лись пе­редніше ж не сміялись. І Хоцінський ба­чив, як я ба­ла­ка­ла з най­мич­ка­ми, як я са­ма ча­сом і обід бу­ла ва­ри­ла, та й не сміявся ж!

–  То бу­ло пе­редніше, ко­лись, - од­ка­зав Ясь. За­ду­ма­лась Га­ня, си­дя­чи в кріслі; за­ду­мав­ся Ясь, хо­дя­чи по по­ко­ях. З її дум­ки не схо­ди­ло Ясе­ве ли­це, гнівне, навіть лю­те, з дум­ки Яся не ви­хо­див вид

смир­ної, ти­хої Гані, ба­ла­ка­ючої з най­мич­ка­ми за­панібра­та. На хви­лин­ку тільки в сер­це Гані за­зир­ну­ло якесь не­доб­ре віщу­ван­ня, та й знов ок­ри­ла йо­го ве­селість. Бо про що тут бу­ло жу­ри­тись у то­му раї! Не раз і не два мо­лоді гості, всі хо­ро­ше пов­би­рані, ви­ли­ся роєм по блис­ку­чих світли­цях та до­ро­гих ки­ли­мах. Кру­гом мо­ло­дої ха­зяй­ки роз­ля­га­лись ве­селі сміхи й жар­ти, ся­ли щас­ливі ли­ця, бли­ща­ли ясні очі. Не раз і не два му­зи­ки ли­лись чу­до­ви­ми гу­ка­ми по по­ко­ях, об­ли­тих світлом кан­де­лябрів, і вик­ли­ка­ли до танців нев­га­мо­вані рої па­ня­нок та па­ничів. І час­то Га­ня з Ясем при зо­рях вер­та­ла­ся до­до­му з гос­тей на бас­ких ко­нях в гар­ненько­му фа­етоні. Дум­ки її навіть не до­ся­га­ли до та­ко­го та­ла­ну.

–  Тішся, моя ми­ла!
– бу­ло ка­же Ясь, - ми діжда­лись щас­тя. Про­си, чо­го ду­ша твоя за­ба­жає! Все тобі за­раз бу­де.

І за­лисніло на сто­лах срібло та зло­то, за­лисніли на Гані до­рогі квітки та сукні. Са­ма Га­ня роз­пиш­ни­лась, як тро­ян­да пов­на. Нес­подіва­на розкіш, без­робіття та спокій за­ко­ли­ха­ли й, як ма­лу ди­ти­ну, над­да­ли спокій ри­сам ли­ця чис­то­го, біло­го, як мар­мор. А ті за­горілі ко­лись ру­ки знов побіліша­ли, зійшли, як на дріжчах, пухкі і круг­ленькі, як у її батька. Од­на її ду­ша зос­та­ва­лась, яка й бу­ла, - та­ка ж доб­ра, ти­ха, до всіх привітна.

–  Знаєш, Га­ню, яка в тобі не­дос­та­ча?
– го­во­рив не раз Ясь, си­дя­чи ко­ло неї вве­чері.

–  А ска­жи, чо­ловіче мій, яка в мені не­дос­та­ча?
– пи­та­ла во­на йо­го, жар­ту­ючи.

–  В тобі не­ма ні криш­ки гор­дощів. Для пані - то ве­ли­ка не­дос­та­ча! Пані по­вин­на бу­ти гор­до­ви­та, по­важ­на, а ко­ли не гор­до­ви­та, то при­най­мні по­вин­на зна­ти, хто їй рівня, а хто й ні. Якось ти до всіх од­на­ко­во привітна, - і до ве­ли­ко­го па­на, і до пи­са­ря, і до най­мич­ки. Чи вже ж пак тобі ве­ли­кий пан і дра­ненький пи­са­рець - усе од­но? До од­них тре­ба бу­ти, зви­чай­но, привітним та зви­чай­неньким, а до дру­гих - так собі.. і щоб лю­ди збо­ку пос­те­ре­га­ли теє. А ти - як го­во­риш, так якось го­во­риш зо всіма од­на­ко­во! Гордість та пи­ха - то оз­на­ка ро­зуміння своєї честі. Гордість - то прик­ме­та й ок­ра­са арис­ток­ратії.

Ясь підви­сив го­лос і за­мовк. Він при­га­ду­вав давні роз­мо­ви та сло­ва сво­го вчи­те­ля Хоцінсько­го, як от шко­ляр при­га­дує вив­че­ну лекцію.

–  І батько мій не був гор­дий, і ма­ти моя не бу­ла гор­да, не бу­ду й я гор­да. І не люб­лю я навіть лю­дей гор­до­ви­тих, що не­суться вго­ру так, що до їх ані прис­ту­пу!
– од­ка­за­ла Га­ня.

І не раз зас­ту­па­ла­ся Га­ня за без­вин­них лю­дей, за пи­сарів, не раз бу­ло, жар­ту­ючи, по­си­ла­ла чо­ловіка до лю­дей, що жда­ли до півдня, си­дя­чи без ша­пок у ґанку, як зви­чай­но бу­ває в панів. Як доб­рий геній, Га­ня здер­жу­ва­ла шкод­ли­вий ляхівський вплив Хоцінсько­го. По лю­бові і добрій згоді між ни­ми, Га­ня завж­ди пот­рап­ля­ла до своєї ме­ти.

Мати з сест­ра­ми час­тенько одвіду­ва­ла Га­ню. Не за­бу­вав дітей і о. Хве­дор. Га­ня да­ру­ва­ла бідним сест­рам гос­тинці, да­ва­ла їм свої до­рогі не­до­но­шені сукні. Не раз сам Ясь ку­пу­вав своїм зо­ви­цям стрічки та квітки, до кот­рих усі дівча­та ду­же ласі. Час­то Га­ня бра­ла до се­бе на кільки місяців по черзі сес­тер. Дов­го й дов­го доч­ки о. Хве­до­ра зга­ду­ва­ли за ті ве­селі ба­ли, де їм до­во­ди­лось тан­цю­ва­ти з па­ни­ча­ми, зручніши­ми й кра­щи­ми од бо­гос­ловів.

Раз зи­мою, якось при обіді, зга­дав Ясь, що не зро­бив візи­та од­но­му еко­но­мові, яко­мусь Лемішковсько­му, про кот­ро­го йо­му усе то­ро­чив та на­га­ду­вав Хоцінський, й не так про йо­го, як про йо­го сім'ю.

–  І кільки разів я був ко­ло тієї еко­номії, та й не заїхав. Во­но ту­та й не­да­ле­ко, у Тхорівці; бу­де, ма­буть, верс­тов з сім або з вісім. Еко­номія бідна, об­шар­па­на. Ма­буть, там жи­ве який­сь ку­ценький ля­шок. Страх не хо­четься їха­ти до йо­го!

–  Не за­бу­вай, Ясю, що й ми не­дав­но бу­ли бідні. Поїдь же, поїдь, не лінуй­ся!
– про­ха­ла Га­ня.

–  Біда мені з то­бою! Що мені гірке, тобі со­лод­ке. Поїду, поїду, поїду, тільки цить.

І поїхав він од­но­го дня зран­ня.

Економія сто­яла се­ред не­ве­лич­ко­го бідно­го се­ла, що на­ле­жа­лось до яко­гось не­ба­га­то­го діди­ча. Бідність оселі неп­риємно вра­зи­ла Ясеві очі, на­га­ду­ючи йо­му пе­редніше жит­тя в Нес­те­рин­цях. Ха­та з ґанком по­хи­ли­лась на обид­ва бо­ки, на­че пе­ре­ло­мив­шись по­по­ло­вині са­ме на се­ре­дині. Ста­рий ґанок роз­хи­лив свої стов­пи вчи­зу, на­че розс­та­вив од ста­рості но­ги, щоб міцніше всто­яти. На ста­рих обідра­них повітках по­де­ку­ди світи­лись крок­ви, на­че сухі реб­ра. Вікна з тем­ни­ми ста­ри­ми шиб­ка­ми зда­ва­лись тем­ни­ми очи­ма сліпця, що лу­пає страш­ни­ми більма­ми. По дворі скрізь ва­ля­лись ку­пи неп­риб­ра­но­го гною, біга­ли со­ба­ки, ни­ка­ли худі шка­пи. Го­лодні ко­ро­ви сми­ка­ли стріху. Один са­док, ста­рий і гус­тий, розрісся кру­гом ха­ти, стані та повіток, пов­ти­кав­ши гілля під обідра­ну покрівлю.

Між дво­ма стов­па­ми, до кот­рих дав­но ко­лись бу­ли при­чеп­лені во­ро­та, вбігли баскі коні Ясеві і, як зміїї, по­ли­ну­ли попід повітка­ми.

Лихі, худі та мир­шаві со­ба­ки опа­ли сан­ки і сми­ка­ли Яся за вед­ме­дя­чий комір. Бідно­та, пус­ти­ня, го­лодні дикі со­ба­ки - все те так вра­зи­ло Яся, що він тро­хи не гук­нув до по­го­ни­ча: «вер­тай­ся на­зад кіньми». Од­на­че бу­ло вже не мож­на вер­ну­тись. Ясь му­сив нед­бай­ли­во сту­пи­ти в ґанок. Тільки він сту­пив у ґанок, звідтіля на всі чо­ти­ри бо­ки, по­ки­нув­ши про­со та греч­ку, ша­рах­ну­ли ку­ри, гу­си, кач­ки, го­лу­би, го­робці, навіть по­ро­ся­та. Півень ки­нув­ся йо­му в ли­це; по­ро­ся­та по­то­чи­лись під но­ги. Все те кри­ча­ло, ве­ре­ща­ло, кир­ка­ло, куд­ку­да­ка­ло, по­ки­да­ючи паш­ню і втіка­ючи, ку­дою бу­ло мож­на втіка­ти. А по­зад Яся зав­зя­тий Сірко вче­пив­ся зу­ба­ми до шу­би і не­ми­ло­серд­но ви­хав на всі бо­ки не­щас­но­го вед­ме­дя, тільки шмат­тя летіло, тим ча­сом як інші обс­ту­пи­ли по­го­ни­ча, що хвиськав на їх ба­то­гом. Прор­вав­шись че­рез та­ку ор­ду, не­ви­да­ну навіть у сво­го тес­тя, о. Хве­до­ра, Ясь на­си­лу од­чи­нив сінешні двері і схо­вавсь за ни­ми од со­бак, що ви­ли, як ска­жені, і гриз­ли од злості двері. Ясь про­жо­гом од­чи­нив ті двері в по­кої, котрі бу­ли са­ме про­ти сінешніх две­рей, і влетів у ха­ту, як той заєць, тіка­ючи од че­ре­ди хортів. А там у хаті знов ша­рах­ну­ло від йо­го усе жи­ве, вже не куд­ку­да­ка­ючи, а крик­нув­ши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марія!» По хаті, як гус­тий сніг, літа­ло гу­ся­че пір'я та пух і заліпи­ло Ясеві очі.

Стуманілий, він сто­яв се­ред ха­ти і не знав, що ро­би­ти. Но­ва сце­на в хаті зда­лась йо­му тільки про­тя­гом пер­шої в ґанку. Аж ось, крізь літа­юче пір'я, він примітив пе­ред со­бою чо­тирьох ма­леньких хлоп­чиків, - знать, ха­зяй­ських синків, що сиділи над горш­ка­ми, пов­ни­ми гу­ся­чо­го пір'я. Тоді тільки він до­га­давсь, що спо­ло­хав еко­номську сім'ю, кот­ра вкупі з най­мич­ка­ми і ма­ли­ми дітьми дер­ла пір'я, як бу­ває зимньою до­бою.

Наймичка по­ка­за­ла Ясеві другі двері з сіней, на пра­вий бік, в за­лу. Пер­ша світли­ця Лемішковсько­го своєю бідністю на­га­да­ла Ясеві йо­го пе­редніше жит­тя.