Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Промінь пе­ку­чо­го сон­ця впав йо­му на ли­це і роз­бу­див йо­го. Він шви­денько вмив­ся, одяг­ся і побіг до церк­ви, ма­ючи надію по­ба­чи­ти там Зо­сю, хоч не в церкві, то, мо­же, десь на улиці. Вже кінча­ли одп­ра­ву, як Лемішковський про­тов­пив­ся на­пе­ред до іко­нос­та­са а, на свою ве­ли­ку радість, по­ба­чив там Зо­сю.

При не­дос­тачі ка­то­лицьких кос­телів на Західній Ук­раїні ка­то­ли­ки не цу­ра­ються пра­вос­лав­них цер­ков. Зо­ся сто­яла нав­колішки пе­ред об­ра­зом бо­го­ро­диці, по польсько­му зви­чаю, і, опус­тив­ши вії на що­ки, схи­ли­ла го­ло­ву над мо­ли­тов­ни­ком. Гус­тий чор­ний ву­аль за­ту­ляв

її білий лоб і прибільшу­вав біли­ну її ли­ця, тро­хи блідо­го після вчо­рашніх танців. Ні ра­зу не підве­ла во­на очей, ні ра­зу не по­ди­ви­лась во­на на лю­дей.

Люди за­во­ру­ши­лись, за­ша­мутіли, ви­хо­дя­чи з церк­ви. Не див­ля­чись на Яки­ма, пішла Зо­ся за людьми. За гус­тим гур­том не мож­на бу­ло про­тов­пи­тись до неї. Ви­хо­пивсь він у бо­кові двері і обійшов кру­гом церк­ви, га­да­ючи, що наз­до­же­не її. Зосі нігде не бу­ло вид­ко. Мов при­вид­дя, зник­ла во­на ку­дись у бо­ко­ву ули­цю. Дов­го він зир­кав сю­ди й ту­ди по місту, - нігде не бу­ло Зосі. Ко­ли - підняв він очі на взгір'я, що тяг­ло­ся по­над до­ма­ми, - щось біле май­ну­ло між ку­ща­ми ліщи­ни.

То бу­ла Зо­ся. В од­ну мить оббіг він по­за дво­ра­ми і наз­дог­нав її на зе­ле­но­му взгір'ї. Щоб од­са­па­тись тро­хи, зай­шов він за кущі і по­чав сти­ха хо­ди­ти по горі, ніби ог­ля­да­ючи чу­до­ву око­ли­цю, що розс­те­ля­ла­ся вни­зу з цілим містом, з до­ма­ми, ха­та­ми, сіно­жа­тя­ми, го­ро­да­ми. Далі, мов нес­подіва­но, зустрівся з Зо­сею. Во­на жах­ну­лась, аж ки­ну­лась, вглядівши йо­го пе­ред со­бою, чи зро­би­ла та­кий вид, ніби жах­ну­лась; а про­те швид­ко огов­та­лась і по­ча­ла:

–  Чи й ви лю­би­те гу­ля­ти по цих взгір'ях та ми­лу­ва­тись виг­ля­да­ми на око­лиці?
– спи­та­ла во­на йо­го і, не жду­чи од­повіді, до­да­ла, - ой, як я люб­лю при­ро­ду! То най­ліпший час мо­го жит­тя, як зай­ду я в ти­ху до­ли­ну, в ти­хий гай, зос­та­нусь са­ма з моїми ду­ма­ми, моїми мріями або з книж­кою та з бо­гом.

–  Як ми­ло слу­ха­ти, що гар­на пан­на та ще й лю­бить те, що най­кра­ще на світі!
– ска­зав Лемішковський.

–  Чи ба­чи­те той зе­ле­ний гай на до­лині? Там є кри­ни­ця, там є каміння, там пов­но квіток. Мій бо­же!
– про­мо­ви­ла Зо­ся то­неньким го­лос­ком, згор­нув­ши ру­ки, як до мо­лит­ви, і підійма­ючи очі до не­ба: - Яке там чу­до­ве місце! Там птиці ціли­ми хо­ра­ми виспіву­ють кон­цер­ти, там тра­ви­ця зе­леніє… Ох! які со­лодісінькі го­ди­ни пе­ре­бу­ваю я, си­дя­чи там в са­мо­тині або гу­ля­ючи ран­ком, а ча­сом вве­чері!

–  Тепер і я бу­ду лю­би­ти те місце, де ва­ша біла ніжка по­ки­ну­ла слідо­чок.

Так роз­мов­ля­ючи, Лемішковський геть-геть провів Зо­сю, тро­хи не до гос­по­ди її та­та.

Вернувшись до­до­му, Яким зас­тав чи­ма­лий гурт гос­тей у сво­го батька. На завт­ра ла­го­див­ся яр­ма­рок у близько­му містеч­ку. До Лемішки заїхав, пря­му­ючи ту­ди, брат у пер­ших із жінкою; та заїха­ло двоє міщан при­ятелів з не­да­ле­ко­го міста, та за­вер­ну­ли два му­жи­ки-кре­па­ки із жінка­ми, давні знай­омі, що Лемішка, яр­мар­ку­ючи по повіті, ча­сом по­па­сав в їх коні.

Яким дов­го не при­хо­див з церк­ви. Тре­ба бу­ло жда­ти йо­го з обідом. Лемішка сидів на­су­пив­шись. Він дав­но по­чав прикміча­ти, що син не по­ва­жає ні йо­го, ні ма­тері, ди­виться на їх згор­да, зне­ва­жає їх прос­ту мо­ву, цу­рається їх при лю­дях, хоч до­ма на са­моті ще сяк-так об­хо­диться з ни­ми.

–  Давай лиш, ста­ра, по чарці!
– про­мо­вив Лемішка, - вітай гос­тей! До­ки ж нам жда­ти на­шо­го па­ни­ча!

Гості ви­пи­ли по чарці і роз­го­во­ри­лись. Мо­ло­диці за­цо­котіли про свої хатні спра­ви. Чо­ловіки ба­ла­ка­ли про яр­ма­рок. Ко­ли це двері од­чи­ни­лись, і на по­розі з'явивсь Яким. Він оки­нув зди­во­ва­ним оком усіх гос­тей, не здійма­ючи кар­ту­за, сто­ячи на по­розі і дер­жа­чись за клям­ку.

Просимо до ха­ти! не ля­кай­ся!
– ска­зав Лемішка.
– Не вов­ки! не з'їмо!

Син ски­нув кар­ту­за, всту­пив у ха­ту. Йо­го панське уб­ран­ня і біле ли­це ду­же одрізня­ли йо­го од чо­ловіків і мо­ло­диць. Він на­си­лу гор­до­ви­то привітав­ся до гос­тей своїм зви­чаєм по-мос­ковській.

Леміщин ро­дич Охрім, ви­со­кий і пле­чис­тий міща­нин, сміли­во підсту­пив до йо­го і тричі поцілу­вав­ся з ним. Другі гості, як знай­омі, підхо­ди­ли до йо­го і цілу­ва­лись з ним усі, навіть мо­ло­диці.

Лемішковський оче­ви­дяч­ки з до­са­дою і навіть з оги­дою од­бу­вав той прос­тий, але щи­рий зви­чай привітан­ня.

–  В на­ших кра­ях дав­но час обіда­ти, - про­мо­вив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким май­нув у кімна­ту й дов­генько не ви­хо­див до гос­тей. Зос­тав­ле­не йо­му місце за сто­лом до­жи­да­ло йо­го.

–  Просимо, си­ну, обіда­ти!
– гук­нув батько якось з до­са­дою.
– Іди хоч по­сидь з на­ми, ко­ли після пансько­го ба­лу не хо­чеш їсти.

Яким вий­шов і сів ко­ло дядька. Гості мов­ча­ли, сподіва­ючись ро­зум­но­го сло­ва од чо­ловіка вче­но­го.

–  Як же вас, не­бо­же, гос­подь ми­лує? як жи­ве­те?
– спи­тав йо­го дядько Охрім.

–  Так, як ба­чи­те, - про­мо­вив Яким, пох­ню­пив­шись у тарілку.

–  А наші син­ки ду­же нудьгу­ють за ва­ми, - до­да­ла ве­се­ла Охрімо­ва жінка.
– Все зга­ду­ють про вас, а те­пе­реч­ки, як­би по­ба­чи­ли вас, то й, пев­но б, не впізна­ли.

Яким нічо­го не го­во­рив, - їв мовч­ки, що йо­му ма­ти при­со­ву­ва­ла.

–  Мій Ва­силько і сьогодні зга­ду­вав за вас, - за­цо­котіла ве­се­ла дя­ди­на.
– Вже й виріс, а та­кий тобі пам'ятли­вий, що й гос­по­ди! І досі все пам'ятає, як ви бу­ло приїжджа­ли до нас у гості з та­том своїм, як го­ду­ва­ла вас на­ша покійни­ця ма­ти горішка­ми та ме­дя­ни­ка­ми, як ви бу­ло пус­туєте з на­ши­ми хлоп­ця­ми. А ви, ма­буть, вже по­за­бу­ва­ли про те в шко­лах? Чи пам'ятаєте, як ви з на­шим Ва­сильком влізли у го­род та нар­ва­ли повнісінькі па­зуш­ки огірків-пуп'янків з огу­дин­ням, та ще й при­нес­ли нашій ма­тері ніби гос­тин­ця? Не зна­ли старі, чи сміятись, чи до­са­ду­ва­ти!

Яким не знать чо­го по­чер­вонів.

–  І на­ша Вар­ка Ма­кот­русівна, та­ки ко­лись ва­ша сусіда, що вий­шла заміж у на­ше се­ло, - оз­ва­лась од­на мо­ло­ди­ця, - й досі зга­дує про вас. Ка­же, що ба­чи­ла вас не­дав­но на яр­мар­ку, та не насміли­лась підсту­пи­ти. А ко­лись, ка­же, ви так з ни­ми виг­ра­ва­ли у хре­щи­ка та в киці-ба­би! їй-бо­гу, й те­пер все зга­дує!

Яким навіть не звер­нув ува­ги на її сло­ва й мов­чав.

–  Чом не одвідаєте ко­ли нас ста­рих?
– спи­тав дядько лас­ка­во.
– Приїха­ли б ко­ли-не­будь, не­бо­же, по­сиділи б, по­ба­ла­ка­ли б. Ви лю­ди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам де­що роз­ка­за­ли, а ми ладні пос­лу­ха­ти доб­ро­го сло­ва.