Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Коли не­має ча­су, - бурк­нув Яким.
– Я на службі вже.

–  Цураєтесь ви нас, як ба­чу!
– одріза­ла поп­рос­ту й щи­ро дя­ди­на.
– А до­ки бу­ли ма­лим в мен­ших шко­лах, то бу­ло і в ру­ку ме­не цілуєте.

Лемішка сидів на­су­пив­шись.

–  Господь гор­дим про­ти­виться, - про­мо­вив батько сло­ва­ми свя­то­го письма.
– Ко­ли, си­ну, не хо­чеш з на­ми роз­мов­ля­ти й пи­ти, то ми й самі вип'ємо й по­ба­ла­каємо. Да­вай, ста­ра, по чарці! Будьмо здо­рові! По­мер­шим ду­шам царст­во не­бес­не, а на­шим ро­ди­чам не­хай ле­генько гик­неться!

Чарка пішла навк­ру­ги сто­ла. Яким не ви­пив і тим по­ка­зав

оче­ви­дяч­ки не­по­ва­гу до гос­тей. Гості за­го­моніли, по­ве­селіша­ли, вже й не обер­та­ючись з роз­мо­вою до Яки­ма, і, ви­пив­ши, по­ча­ли, як ка­жуть, «наз­до­гад бу­ряків» су­ди­ти па­ни­ча.

–  Доки ма­ленькі діти, до­ги й ша­ну­ють батька-матір, - ска­зав дядько Охрім, - а по­ви­рос­та­ють, то вже й див­ляться в ліс. На­що їм тоді батько й ма­ти?

–  Воно, бач, не те!
– про­мо­вив ста­рий Лемішка.
– По­ки ди­ти­на не вче­на, по­ти й по­ва­жає батька-матір. А як за­куш­тує шко­ли, вже й од­вер­тає пи­ку, вже й кир­пу гне! І ро­би­ти не хо­че, бо, бач, руч­ки білі, щоб не зчорніли.

–  Їй-богу моєму, прав­да!
– до­дав се­ля­нин.
– Дав я оце доч­ку до шко­ли. Од­же ж, песька ди­ти­на, тобі вже й до ро­бо­ти не ки­дається! Схо­питься ра­ненько, за­раз миється, при­ли­зується до дзер­кальця, ка­же: тре­ба йти до ба­рині, чи до тієї вчи­тельки.

–  Все то преться в па­ни, аби за­куш­ту­ва­ло шко­ли, - про­мо­вив Лемішка.
– Все то лізе на служ­бу до то­го дво­рянст­ва. А гос­по­дарст­во мар­нується, бо до йо­го тре­ба дог­ля­ду; до ха­зяй­ст­ва тре­ба ха­зяй­сько­го ока. Не­дур­не ж ка­жуть, що ха­зяй­ським оком ху­до­ба си­та, або - що ру­ки ха­ту дер­жать. Всім хо­четься то­го панст­ва, не­на­че не до­волі й тих панів на світі!

–  А хто ж бу­де свині пас­ти, як усі пос­та­ють па­на­ми?
– до­дав один сільський філо­соф.
– Це бу­де га­разд, як усі вив­чаться та по­ки­нуть ро­бо­ту! Хто ж нас­та­чить хліба на ту панську го­лод­не­чу, ко­ли всі по­зак­ла­да­ють за спи­ни ру­ки та свистіти­муть, хо­дя­чи по хаті. А мені здається, що книж­ка книж­кою, а ро­бо­та ро­бо­тою. І книж­ку чи­тай, і бо­гу мо­лись, і до хліба бе­рись! Наш дяк вче­ний, а сно­пи на полі вер­не, як і наш брат, тільки ко­си йо­му теліпа­ються та борідка тря­сеться. Знов пішла чар­ка навк­ру­ги сто­ла.

–  Пошли, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я! По­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - при­ка­зу­вав Охрім, - не­хай на­шим во­ро­гам ле­генько гик­неться, як со­ба­ка з ти­ну ввірветься!

–  Так-то такі - про­мо­вив Лемішка.
– Ми й не­ба­га­то вчи­лись, а цілий вік пра­цю­ва­ли, то й маємо. Хто дбає, той має! Не ду­же го­ни­мось за тим панст­вом. Бог знає, як во­но далі бу­де з на­ши­ми дос­тат­ка­ми та за­со­ба­ми. Я та­ки не доз­во­лив своїй жінці одя­га­тись у сук­ню. Хо­ди, бу­ло ка­жу, в спідниці. Бо надіва­ти сук­ню - чес­но, але, як­би до­ве­лось потім після сукні знов ула­зи­ти в спідни­цю, - як би то во­но зда­ва­ло­ся? А чи ма­ло я знаю, хоч би і в на­шо­му місті, та­ких, що хо­ди­ли в тих ка­пе­лю­шах, а те­пер і бо­сенькі хо­дять! Бо, відо­мо, злидні не за го­ра­ми.

–  Я б зро­ду-звіку не хо­ди­ла прос­то­во­ло­са, хо­ча б ти ме­не й си­лу­вав, - обізва­лась Леміщи­ха.
– Чи слід же мо­ло­диці світи­ти грішним во­ло­сом про­ти бо­жо­го сон­ця? І ма­ти моя но­си­ла очіпок на го­лові, і я зав'язу­ва­ти­мусь в чуш­ку вже й до смерті.

–  І ду­ша моя не­на­ви­дить тих панків-го­лод­ранців!
– про­мо­вив Лемішка.
– Ос­тан­ню копійку за­на­пас­тить, аби зда­ва­тись па­ном. Сьогодні пан, а завт­ра про­пав!

Яким слу­хав, ма­ло їв і нічо­го не пив. На вся­ке пи­тан­ня він одрізу­вав гор­до­ви­то й по-мос­ковській, ко­рот­ко й зви­со­ка. Йо­го вже ніхто не став і зай­ма­ти. Се­ред ком­панії сво­го на­ро­ду, се­ред своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чо­ловік. Мос­ковська шко­ла на нашій Ук­раїни ба­га­то одрізни­ла луч­чих лю­дей од сво­го на­ро­ду, од сво­го плем'я, од сім'ї, од батька й ма­тері. А знов на­род ду­же одрізнив сам се­бе од панів, од вче­них ук­раїнців і ко­сим оком пог­ля­дає на їх! Між ни­ми ви­ко­па­на ве­ли­ка бе­зод­ня! І потрібно ве­ли­кої, ве­ли­кої праці не од­но­го генія, щоб за­си­па­ти ту про­ва­ли­ну, по­ча­ту по­ля­ка­ми, скінче­ну мос­ка­ля­ми, щоб зв'яза­ти, що пор­ва­ла на­ша нед­бай­ливість, та стид­ка ук­раїнська бай­дужість, та ле­да­ча не­до­бач­ливість.

Якимко, ко­лись ко­ха­ний син сво­го батька, своєї ма­тері, втіха своєї ро­ди­ни, цу­рав­ся сво­го ро­ду, сво­го плем'я, тікав од ма­тері, со­ро­мив­ся мо­ви сво­го на­ро­ду, не лю­бив батька. От до чо­го доп­ро­ва­ди­ла йо­го на­ука без на­род­ності!

Почали їсти вся­ку стра­ву, а після ва­ре­ників Леміщи­ха ви­нес­ла доб­рий глек ва­ре­ну­хи, смач­ної, па­ху­чої та со­лод­кої. Пішла чар­ка з ва­ре­ну­хою кру­гом сто­ла!

–  Та ви­пий­те ж, не­бо­же, хоч раз до нас!
– про­сив дядько Охрім Яки­ма.
– Са­ма ж панімат­ка ва­ри­ла, а я вас сам по­час­тую. Ко­ли ж не вип'єте з мо­їх рук, то я більше до вас і не приїду.

Яким хи­лив тоді горілку не згірше сво­го дядька Охріма. Але що ска­же Зо­ся, як довідається, що він п'янствує з му­жи­ка­ми? Ця дум­ка не да­ва­ла йо­му опо­кою. Підне­се­на бли­зенько ва­ре­ну­ха так гар­но, за­лос­ко­та­ла йо­му в носі, що він не втерпів, привітав­ся по-письмен­но­му, ви­пив чар­ку, дру­гу. Га­ря­ча ва­ре­ну­ха тро­хи вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

–  Ми ду­ма­ли, що ви нас втіши­те вче­ною роз­мо­вою, - го­во­рив далі дядько.
– Ми радніші й до ве­чо­ра слу­ха­ти ро­зум­но­го сло­ва за чар­кою доб­рої ва­ре­ну­хи.

–  Нехай бог спа­сеть і на­шо­го ба­тюш­ку, та й йо­го синів, - про­мо­вив се­ля­нин.
– Оце бу­ло як прий­дуть на про­во­ди на гро­мадський обід, то так нас­лу­хаєшся всього, що й гос­по­ди! Бу­ло роз­ка­жуть нам, як на тім світі бу­де лю­дям: що бу­де грішним, а що пра­вед­ним; роз­ка­жуть бу­ло і про Ада­ма, і про пек­ло, і про рай. І малі ті па­ничі, а так тобі роз­ка­зує, та все поп­рос­ту, та все по-на­шо­му, мов шов­ком гап­тує! Що то пак письмен­ний чо­ловік! У книж­ках все на­пи­са­но. Роз­кажіть, будьте лас­каві, де­що, а ми пос­лу­хаємо! Ад­же ж, ка­жуть, і ви ко­лись вчи­лись на свя­ще­ни­ка, та вже опісля по­вер­ну­ли тоб­то на па­на.

Якимові спо­до­ба­лась річ се­ля­ни­на. Ва­ре­ну­ха тро­хи роз­во­ру­ши­ла йо­го на­уко­ву пи­ху. Він по­чав роз­ка­зу­ва­ти про те, як на­ука до­по­мог­ла всім на­ро­дам вий­ти з тем­ря­ви, а потім по­вер­нув на роз­мо­ву про блис­кав­ку, про грім, про дощ. Спер­шу по­чав був та­ки го­во­ри­ти по-українській, але сам язик, прив­че­ний мос­ковською шко­лою, за­раз по­вер­нув на ве­ли­ко­руську мо­ву. І по­тек­ла йо­го мо­ва книж­на, шко­лярська, нев­тям­ли­ва на­ро­дові.

–  Молния (блис­ка­ви­ця) пра­ис­хо­дит вследст­вие скап­ле­ния елект­ри­чест­ва в воз­ду­хе. Это, ви­ди­те, та­кая ог­нен­ная си­ла, ко­то­рая скры­ва­ет­ся в зем­ле, в воз­ду­хе, а по­том раз­ря­жа­ет­ся, за­го­ра­ет­ся, восп­ла­ме­ня­ет­ся…