Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Поховали Ули­ту ко­ло мо­гил­ки покійно­го Лемішки: між ти­ми дво­ма гру­ша­ми, що Ули­та Си­дорівна по­са­ди­ла своїми ру­ка­ми.

Невеличка куп­ка лю­дей вер­ну­ла­ся на обід до си­на: кільки душ ду­хо­венст­ва, кільки душ ро­дичів та близьких сусід. Як ве­ли­ке ди­во, всі по­ба­чи­ли сльози на очах у Зосі і за­чу­ду­ва­лись. Во­на бу­ла ра­да смерті ста­ро­го тес­тя, але щи­ри­ми слізьми пла­ка­ла за свек­ру­хою.

–  Вона бу­ла мені за рідну матір, - про­мов­ля­ла Зо­ся до гос­тей, - котрі од­на­че їй не ду­же-то йня­ли віри, - во­на ніко­ли не по­ки­да­ла ме­не, жа­лу­ва­ла нас й бу­ла дог­ля­дач­кою

на­ших ма­лих дітей, дог­ля­да­ла всього ха­зяй­ст­ва, не вра­зи­ла, не зобіди­ла ме­не ніко­ли й сло­вом!

Зося го­во­ри­ла од щи­ро­го сер­ця, під впли­вом свіжої втра­ти. Во­на за­бу­ла на той час навіть про міщанський рід небіжки та її прос­то­ту. Во­на доб­ре тя­ми­ла, що втра­ти­ла доб­ру ха­зяй­ку, досвідний гос­по­дарський ро­зум ста­рої лю­ди­ни, по­си­дя­щу жен­щи­ну в хаті і люб­ля­чу матір, на кот­ру мож­на бу­ло у всьому зда­тись і ніко­ли не ка­ятись.

Обід був чи­ма­лий. Смач­них та трив­них пот­рав бу­ло ба­гацько. Ду­хо­венст­во вий­шло з-за сто­ла не­го­лод­не й на­поєне. Зо­ся звеліла зу­мис­не пос­та­ви­ти пе­ред дя­ком здо­ро­ву пляш­ку горілки. Дяк, як по­ба­чив, так і прос­тяг ру­ки, щоб ніби об­ня­ти її і при­гор­ну­ти до сер­денька; а навпісля мовч­ки на­ли­вав горілку в шклян­ку і так дуд­лив за обідом, що після обіда не зміг до-ла­ду й заспіва­ти «Вічную пам'ять».

Забувають діти рідно­го батька й матір, а Зо­ся швид­ко за­бу­ла нерідних батьків. Од­на­че же мо­лоді хо­зяїни по­ба­чи­ли, що втра­та ма­тері бу­ла ве­ли­кою втра­тою в гос­поді. Зо­ся не лю­би­ла дрібно­го кло­пот­ли­во­го ха­зяй­ст­ва, не лю­би­ла швен­дя­ти до ко­мо­ри, ви­да­ва­ти, лічи­ти і про все пам'ята­ти. А те­пе­реч­ки до­ве­лось їй самій всім кло­по­та­тись і ха­зяй­ст­вом, і дітьми, й най­мич­ка­ми. Яким хо­див на служ­бу і не ду­же дог­ля­дав усього. Він ста­вив ви­ще за все служ­бу, а най­більше - чи­ни. Швид­ко ви­яви­лось, що в гос­поді не ста­ло вваж­ли­во­го, за всім слідку­ючо­го ока.

Раз по­ла­ялись най­ми­ти й най­мич­ки і по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти одні на од­них. Од­на най­мич­ка прибігла до Зосі і про­си­ла її швидчій заг­ля­ну­ти в пе­кар­ню. На по­лиці під горш­ком во­на знай­шла шма­ток са­ла і де­ся­те­ро яєць і по­ка­за­ла ниш­ком на дру­гу най­мич­ку.

–  Що то за са­ло ле­жа­ло на по­лиці під гор­щи­ком?
– пи­та­ла Зо­ся в тієї най­мич­ки.

–  То я так пок­ла­ла. Щоб я-та­ки вкра­ла! Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є! Я не та­ка, як та по­ган­ка, що но­сить сіль та пшо­но до своєї ма­тері, а раз з своїм Та­ра­сом (най­ми­том) ви­нес­ла півмішка бо­рош­на з ко­мо­ри.

Почалася лай­ка, та свар­ка, та тро­хи не бійка між слу­га­ми. Ви­яви­лось, що най­мит ви­но­сив з ко­мо­ри, що хотів, а най­мич­ки бра­ли пот­ро­ху вся­кої харчі. Та­рас до­ка­зав, що сам мірош­ник сли­ве що­ночі пе­ре­но­сить до шин­кар­ки Бер­чи­хи по мішку пашні. Най­мич­ки пла­ка­ли, най­ми­ти ла­ялись.

–  Цур їм! Кинь ти розп­ра­ву з ни­ми!
– кри­чав Яким на Зо­сю, - бо та­ки нігде прав­ди діти: най­більше вин­на ти са­ма, бо не дог­ля­даєш усього доб­ра. Ад­же ж при ма­тері то­го не бу­ло!

–  А ти хіба не ви­нен, що ніко­ли і в млин не заг­ля­неш? Я тобі не ключ­ни­ця! я не бу­ду тобі глядіти ку­рей та сви­ней, лічи­ти кра­шан­ки чи що там.

–  Найми ключ­ни­цю, то й во­на бу­де те са­ме ро­би­ти, що й най­мич­ки, бу­де од­ни­ку­ва­ти од ро­бо­ти,

ще й крас­ти­ме. Тре­ба тобі-та­ки самій піти і до ко­мо­ри, і по ого­ро­ду, і частіше заг­ля­да­ти в горш­ки…

–  Спасибі тобі за доб­ру ра­ду, - я це дав­но чу­ла ще од тво­го покійно­го батька Тро­хи­ма, - про­мо­ви­ла Зо­ся, зви­чай­ненько всмішки кла­ня­ючись йо­му.
– А ти як­би мен­ше грав у кар­ти з своїми чер­во­но­мор­ди­ми уряд­ни­ка­ми та більше дог­ля­дав мли­на, ху­до­би, най­митів, то й ла­ду бу­ло б більше. А то лінуєшся, ле­жиш, ле­жиш, як ко­ло­да, а прий­де вечір - зник­неш з до­му ку­дись та в кар­ти граєш…

–  Знаєш, яка мені дум­ка прий­шла?
– про­мо­ви­ла раз Зо­ся до Яки­ма.

–  А яка?
– пи­тав він.

–  Я не сільська гос­по­ди­ня. Не люб­лю я цього гар­ми­де­ру в гос­по­дарстві. Не­ма в світі, як пос­ла­ти на ба­зар та го­то­веньке ку­пи­ти! І світ йо­го не ска­же? А то панькай­ся ко­ло кур­ки, ко­ло кач­ки, як ко­ло ди­ти­ни, піклуй­ся ху­до­бою та на­зи­рай і за най­мич­ка­ми, за всім, за всім. Та й з те­бе не бог зна який ха­зяїн! Щось і ти лю­биш за­ле­жу­ва­тись по-го­ро­дянсько­му.

–  Може, й прав­ду ти ка­жеш…

–  І яке на­ше жит­тя в цьому по­га­но­му місті? Є в нас усього до­волі, та не­ма пе­ред ким навіть по­ка­за­тись! Про­ле­чу я на своїх бас­ких ко­нях че­рез місто, - не­ма ко­му на ме­не ди­ви­тись; вбе­русь я в до­рогі сукні, - не­ма ко­му мій смак ціну­ва­ти. Що з то­го, що я по­ка­жу свої убо­ри каз­на­чей­ші, про­то­попші чи док­торші! І во­ни самі, а най­більше їх чо­ловіки, і всі твої ка­ва­ле­ри ро­зуміють у то­му стільки, скільки от ті во­ли та ко­ро­ви, що по­витріща­ють на ме­не дурні баньки, як я йду че­рез подвір'я… А луччі лю­ди, прав­диві ту­тешні арис­ток­ра­ти, цу­ра­ються нас… бо всі зна­ють, що твої батьки бу­ли міща­ни, хоч і не зли­денні, але прості лю­ди, ук­раїнці… І бу­дуть цу­ра­тись, до­ки ми жи­ти­ме­мо в цьому гніздищі, що зви­ли твої прості батьки. Во­ни вже не на цім світі: те­пер я тобі прос­то ска­жу, що твій рід пок­лав на нашій фамілії чор­ну пля­му, од кот­рої тут од­кас­нуться кращі лю­ди, по­ля­ки, їдь, Яки­ме, до Києва, на­пи­туй собі там місця, про­да­вай ха­ту й грунт…

–  Чи це ти фан­тазії тільки роз­пус­ти­ла, чи го­во­риш, щоб на­го­во­ри­тись?

–  Який ти чуд­ний! На­що ж мені го­во­ри­ти, ко­ли б не сто­су­ва­лась до діла моя мо­ва? Візьми коні, та поїдь до Києва, та на­пи­тай доб­ре місце; а потім про­да­мо грунт…

–  Чи не здуріла, чи не знавісніла ча­сом ти, Зо­сю, ви­ба­чай за це сло­во!
– про­мо­вив Яким, ле­жа­чи на ліжку і підвівши тро­хи го­ло­ву.

–  І ко­ли ти за­бу­деш оте пас­кудст­во, оту не­потріб, що по­ви­учу­вав те­бе твій ба­тенько! Я го­во­рю тобі людським язи­ком!

Яким за­мовк. Тим і скінчи­лась роз­мо­ва.

На дру­гий день Зо­ся знов роз­по­ча­ла ту са­му роз­мо­ву. Яким слу­хав та сміявсь. Зо­ся по­ча­ла сер­ди­тись, аж прис­ка­ла.

–  Та вста­вай, та ду­май щось, ла­годься до Києва! Чо­го ти ле­жиш, нічо­го не ро­биш, ха­зяй­ст­ва не дог­ля­даєш!
– так гриз­ла йо­му го­ло­ву жінка.

–  Думай вже ти, а я нічо­го не ду­маю. Індик дов­го ду­мав та й здох, ка­жуть лю­ди: дов­го ду­ма­ти та га­да­ти, як бач, не­без­печ­но.

–  Чи вже ж ти ду­маєш оту­теч­ки і вік віку­ва­ти, і вмер­ти, де вмер твій батько!