Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Навіщо! Ко­ли доб­ре, то во­на хо­че ще кра­ще! О, ба! яка хит­ра! За це вар­то інко­ли і вщип­ну­ти. Тільки ти, Га­ню, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи нічо­го про та­ку мою філо­софію мен­шим сест­рам. А то ще як за­хо­чуть спа­ти в ру­ка­вич­ках, як посіда­ють па­ну­ва­ти ря­доч­ком та не візьмуться й за хо­лод­ну во­ду, то бу­де нам по­га­но!

–  Ні! бач­те, не­хай би во­на собі й ха­зяй­ну­ва­ла!
– по­важ­но ска­зав Ясь, - та тре­ба ж зна­ти й уміти гос­тей привіта­ти, прий­ня­ти по-людській, зай­ня­ти їх ціка­вою роз­мо­вою. В нас те­пер бу­ва­ють все значні лю­ди.

–  Ото труд­на шту­ка гос­тей прий­ня­ти! Та їм тільки тре­ба вис­та­чи­ти доб­ре їсти, а най­більше -

доб­ре пи­ти. А мо­ло­дим найміть му­зи­ки, то во­ни кру­ти­ти­муться та би­ти­муть тро­па­ка хоч і цілий тиж­день!

–  Чим же в нас не­до­го­да тим гос­тям?
– про­мо­ви­ла Га­ня.
– Чи ма­ло ж у нас ви­хо­дить на гос­тей? Чи не гріх же бу­де гос­тям ремст­ву­ва­ти та жалітись на ме­не?

Гані хотілось роз­ка­за­ти, як їй важ­ко прий­ма­ти і гос­тей, й Зо­сю, й Те­одо­зю, та во­на змов­ча­ла. Во­на все сподіва­лась, що своєю покірністю, своєю до­го­дою чо­ловікові і йо­го гос­тям во­на вер­не йо­го лю­бов, при­хи­лить до се­бе йо­го сер­це. Га­ня да­ла собі зарік навіть не жалітись ма­тері і нічо­го про те не ка­за­ти.

–  Гостей не всіх од­бу­деш хлібом-сіллю, - про­повіду­вав Ясь.
– Де­яких тре­ба вміти привіта­ти ро­зум­ним сло­вом, са­ло­но­вим то­ном. У нас бу­ва­ють па­ни, дідичі і здебільшо­го по­ля­ки.

–  Хто ж ви­нен, що на­ша доч­ка не полька, що не вміє во­на кру­ти­ти хвос­том, як та Зо­ся вертілась на ба­лу?
– за­го­моніла ма­туш­ка.

Серединський схо­пив­ся з місця і по­чав ни­ка­ти по хаті.

Отець Хве­дор ущух і за­мовк. Ста­рим ста­ло вид­ко, що Се­ре­динсько­му хотілось ма­ти жінку ве­ли­косвітську пані, кот­ра б зуміла на­пус­ти­ти ту­ма­ну на лю­дей, кот­ра б вертілась, кру­ти­лась, гра­ла ве­ли­ку ро­лю в гос­тинній. Старі пос­те­рег­ли, що Га­ня не підхо­дить під йо­го те­перішній зра­зець жінки, а Зо­ся як­раз підско­чи­ла під йо­го міру і опа­ну­ва­ла і сер­це йо­го, і го­ло­ву, й… ки­ше­ню.

–  Ви ще мо­лоді лю­ди, - про­мо­вив о. Хве­дор вже зовсім іншим, не жар­тов­ли­вим го­ло­сом, - ще по­чи­наєте тільки жи­ти в світі, опи­ни­лись між інши­ми людьми, не та­ки­ми, як бу­ло ко­лись пе­редніше. Я вам батько, хоч, мо­же, вам те­пе­реч­ки і не ба­жа­лось би ма­ти ме­не за батька, і ска­жу вам, що з ве­ли­ко­го панст­ва ба­га­то гро­му та хмар, а ма­лий дощ. Ви жи­ве­те не для панів, а для се­бе. З усього то­го пансько­го бри­кан­ня, то­го ви­со­ко­думст­ва, гор­дощів для вас ко­ристі, як з ца­па - мо­ло­ка. Ко­ли од­вер­нуться во­ни од вас, то ви по­верніться по­ти­ли­цею до їх! Ко­ли в їх своя стеж­ка, то не­хай бу­де і в вас своя! Га­ня­тись за ни­ми, пес­ти­тись та підли­зу­ва­тись до їх, до­го­жа­ти їм, поїти, го­ду­ва­ти їх? Та не­хай во­ни швид­ше всі по­виз­ди­ха­ють, ніж я мав би за­тяг­ти їх до сво­го до­му та ше й панька­тись ко­ло їх та дя­ку­ва­ти за це, як за ве­ли­ке для се­бе щас­тя!

Серединський мах­нув ру­кою і по­чав ще швид­ше веш­та­тись та ни­ка­ти по хаті. Йо­го очі ди­ви­лись на сте­лю, аж горіли вог­нем; ру­ки бу­ли по­зак­ла­дані в ки­шені.

–  Годі вам, та­ту!
– про­си­ла Га­ня.
– Що ж ро­би­ти, ко­ли ми жи­ве­мо те­пер і єднаємось з па­на­ми. Тут не те, що бу­ло ко­лись в Нес­те­рин­цях.

Розпрощались батьки з дітьми. Се­ре­динський десь зник, зійшов з до­му і не вип­ро­ва­жу­вав навіть їх з дво­ра.

–  Кидаю те­бе на во­лю бо­жу!
– го­во­рив батько до дочки, бла­гос­лов­ля­ючи її ве­ли­ким хрес­том.
– Приїжджай до нас, бо я вже до тво­го чо­ловіка не приїду. Візьметься він, сво­го ча­су, за ро­зум, тоді ти бу­деш знов щас­ли­ва. Він ще мо­ло­дий. В йо­му заг­ра­ла шля­хетська кров, за­чув­ши арис­ток­ра­тичність, ба­гатст­во, панст­во. Не­хай грає! Тільки важ­ко бу­де тобі тан­цю­ва­ти! Та вже тан­цюй, моя ди­ти­но, по­ки йо­го кров тро­хи про­хо­ло­не.

А ма­ти обніма­ла доч­ку і пла­ка­ла ра­зом з нею.

–  Ішла ти, Га­ню, заміж, - ду­ша моя вже по­чу­ва­ла ніби щось не­доб­ре. Не­дур­но я так три­во­жи­лась, не­дур­но я не хотіла те­бе заміж за йо­го да­ва­ти. Не до па­ри він тобі. Не по-моєму ж хіба й вий­шло?

–  Ат! вер­зеш бог зна що!
– го­во­рив отець Хве­дор, си­дя­чи на возі.
– Прий­шла дурість в го­ло­ву, то й дуріє, та й годі. Пе­рет­реться-пе­рем­неться та й так ми­неться ко­лись.

Вернувсь Ясь до­до­му і по­чав за­раз чіпля­тись до Гані.

–  То ти оце батькам своїм жалілась на ме­не! про­ше­ния по­да­ва­ла! В своїх вчин­ках я вольна лю­ди­на. Що ж во­ни мені за­подіють у моїй гос­поді? Ко­ли б ти на­ка­за­ла своїм, щоб во­ни ме­не не тур­бу­ва­ли та більше не приїжджа­ли до нас! Ото бу­ло б най­кра­ще.

І батьки Га­нині вже більше до йо­го не приїжджа­ли. Зос­та­ла­ся Га­ня са­ма без по­ра­ди, без то­ва­рист­ва; са­ма, як би­ли­на в полі, з своєю ма­лою ди­ти­ною та з своїм го­рем.

XII

Вже ста­ла над­ворі осінь. Од­но­го дня Лемішковський ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши в вікно якусь здо­ро­ву жидівську ба­ла­гу­лу, кот­ра під'їжджа­ла під ґанок. З ба­ла­гу­ли вилізла од­на си­та, аж глад­ка пані, а за нею вилізла дру­га, ще глад­ша, чіпля­ючись но­га­ми й ру­ка­ми за по­луд­раб­ки, не­на­че лізла че­ре­па­ха. Обидві во­ни бу­ли пов­би­рані в чор­ну оде­жу, по­за­пи­нані чор­ни­ми хуст­ка­ми. В ру­ках у їх теліпа­лись чорні ри­ди­кулі. Жид по­да­вав їм з во­за якісь скриньки та тор­бин­ки.

–  Що во­но за невіра!
– ду­має Яким.
– Чи не чер­ниці ча­сом приїха­ли про­си­ти на мо­нас­тир?.. Зо­сю!
– гук­нув він до жінки, - глянь лиш, які опу­да­ла лізуть до нас у ха­ту. Чи не чер­ниці які або стран­ниці-про­хач­ки?

Зося вже хотіла взя­ти двері на клям­ку, але гля­ну­ла в вікно і пізна­ла своїх сес­тер, Лю­ци­ну й Ру­зю. Швид­ко в ха­ту поввіхо­ди­ли сест­ри і привіта­лись до Зосі і Яки­ма. Обидві бу­ли вже не мо­лоді, та гладкі, як го­до­вані. Зо­ся ки­ну­лась до їх на шию. Не­дав­но пе­ред тим во­ни пи­са­ли до Зосі, що ма­ють у Києві не­ве­ли­ку служ­бу в ключ­ни­цях, а Зо­ся про­си­ла їх до се­бе в гості і обіця­лась знай­ти їм служ­бу у сусідніх по­ляків-дідичів. Во­ни най­ня­ли ба­ла­гу­лу і пов­би­ра­лись в чор­не за про­чан, щоб на до­розі заїжджа­ти на ночівку або на по­пас до сільських свя­ще­ників, де їх віта­ли по-патріархально­му, да­ва­ли їсти й пи­ти, кла­ли спа­ти на пе­ри­нах і ко­ням дос­та­ча­ли вво­лю сіна й вівса.

–  Ох, яка я ра­да, що ви оце приїха­ли до нас на зи­му!
– го­во­ри­ла Зо­ся.
– Як ми те­пе­реньки ве­се­ло бу­де­мо жи­ти з на­шою ми­лою Те­одо­зею, з ва­ми, з Се­ре­динськи­ми і всіми на­ши­ми но­ви­ми приємни­ми сусіда­ми!

–  Та як же ти, Зо­сю, роз­жи­ла­ся!
– про­мо­ви­ла Лю­ци­на, ог­ля­да­ючи ха­ти, - які ки­ли­ми, дзер­ка­ла, мебіль. Це ба­га­то кра­ще, як бу­ло ко­лись у тес­тя Лемішки.

Зося щось шеп­ну­ла на ву­хо сест­рам, а во­ни осміхну­лись. А Яким сто­яв, як при­шиб­ле­ний з-за вуг­ла мішком. Він ди­вив­ся, як ро­дич­ки зно­си­ли свої дрібні по­жит­ки, скриньки, свої завініння, свої тор­бин­ки, і в душі йо­го хо­ло­ло. Сест­ри зай­ма­ли собі кімна­ту, при­би­ва­ли, при­би­ра­ли, ста­ви­ли речі, навіть не пи­та­ючись у йо­го. Швид­ко во­ни зовсім умос­ти­лись у йо­го гос­поді і по­ча­ли жи­ти, ніби на­завсіди.