Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Гості роз'їха­лись вже, як дніло над­ворі, а Га­ня потім цілих шість неділь не вста­ва­ла з пос­телі. До неї при­хо­див док­тор, лічив її; навіть навіду­ва­лась Зо­ся з сест­ра­ми, оха­ла, спо­бо­лю­ва­ла їй, та не по­жа­лу­вав її ні ра­зу Ясь, навіть не спи­тав про її здо­ров'я. І по­ба­чи­ла Га­ня, що він був би ду­же ра­дий її смерті.

Перечули й батьки в Нес­те­рин­цях, не втерпіли, та­ки приїха­ли одвіда­ти Га­ню. Ма­ти як по­ба­чи­ла свою доч­ку, так і зня­ла ру­ки до бо­га, а отець Хве­дор вже пе­рес­тав і жар­ту­ва­ти.

–  Як бог дасть, що моя доч­ка оду­жає, то я бу­ду по­зи­ва­тись

з ва­ми, бу­ду су­ди­ти вас су­дом, бу­ду про­си­ти роз­вес­ти вас.

–  За це вам по­дя­кую, - скло­нив­ся Ясь тес­теві, по-ка­ва­лерській цок­нув­ши за­каб­лук об за­каб­лук.
– Нам і схо­ди­тись не варт бу­ло, а роз­вес­тись, надісь, і бог велів.

Поїхала ма­ти до­до­му, оп­ла­кав­ши гірки­ми слізьми свою ди­ти­ну; поїхав отец Хве­дор ду­же смут­ний.

–  Як ум­ре Га­ня, то я йо­му реб­ра пот­ро­щу києм!
– про­мо­вив отець Хве­дор до­ро­гою до жінки.

А тим ча­сом, як Зо­ся гу­ля­ла з своєю ком­панією, Яким Лемішковський не знав, що ро­би­ти, що чи­ни­ти, і про­сив по­ра­ди у от­ця Ми­ки­ти, з кот­рим щи­ро зійшов­ся, як схо­дяться лю­ди од­но­го ро­ду і однієї вдачі.

–  Отче Ми­ки­то! По­радьте ме­не, як рідний батько, що мені ро­би­ти з жінкою, з ти­ми дар­моїда­ми, що по­наїжджа­ли до ме­не! Чи пой­ме­те віри, що спо­жи­ли усе бо­рош­но, поїли вже усі ку­ри, гу­си, інди­ки, кач­ки, по­ро­ся­та. Та­ка прок­ля­та за­ве­лась з'їжа, що швид­ко поїсть во­ли, обг­ри­зе мені ву­ха. В ме­не сім'я, в ме­не діти. Тре­ба їх хар­чу­ва­ти, зо­дя­га­ти, час би вже їх і до ро­зу­му до­во­ди­ти.

–  Гай, гай! по­жалься бо­же! Вче­ний ти, та не дрю­ко­ва­ний. Піди та ска­жи тим но­са­тим, та кир­па­тим, та пи­ка­тим пан­нам, щоб во­ни йшли з тво­го до­му під три чор­ти або й далі.

–  Як же йо­го та­ки та­ке ска­за­ти?

–  Отак-таки й ска­жи! Прий­ди та й ска­жи, а ко­ли не пос­лу­ха­ють, про­же­ни їх з до­му, а Зо­сю візьми в ру­ки доб­ре та га­разд, то во­на і не бри­ка­ти­меться, і не справ­ля­ти­ме балів, не тя­га­ти­меться з Се­ре­динським. З те­бе, ба­чу, чо­ловік, як з клоч­чя батіг! Пло­ху­та-чо­ловік, та й годі! ти пло­хенький, мов кур­ча.

–  Може, й ска­жу. Піду спро­бую.

–  Та ви­пий же для сміли­вості ча­роч­ку.

Яким ви­пив ча­роч­ку доб­ру, та ще й не од­ну. Ба­ба Па­рас­ка зап­рав­ля­ла горілку міцним кал­га­ном.

Прийшов Яким уве­чері до­до­му і зас­тав вже всю Зо­си­ну ком­панію за сто­лом. Лисі па­ничі щось бре­ха­ли; всі ре­го­та­лись. В Яки­ма в го­лові шуміло, він увійшов у ха­ту в шапці. Гості вже зна­ли про йо­го шту­ки, не ди­ву­ва­лись то­му, ще й зну­ща­лись. Зо­ся вже мах­ну­ла на йо­го ру­ка­ми, не підніма­ла на глум та смішки.

–  Bon so­ir!
– про­мо­вив Яким, здійма­ючи шап­ку і кла­ня­ючись до ком­панії.

Всі за­ре­го­та­лись на ці сло­ва.

–  А ви знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та?

–  А що вам ка­зав отець Ми­ки­та?
– пи­та­ли пан­ни.
– Ма­буть, якусь нісенітни­цю?

–  Еге-ге! де вам нісенітни­цю! Та він ка­зав, він ка­зав… Ов­ва! я й ка­зав от­цю Ми­киті: ну, як же йо­го та­ки так ска­за­ти, та ще да­мам?..

–  А ну­те ли­шень, по­тан­цюй­те нам!
– жар­ту­ва­ла з ним Лю­ци­на.
– А як ба­ба Па­рас­ка там десь тан­цю­ва­ла?

–  А

Ба­ба Па­рас­ко­вея! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цілу­ва­ли ме­не в ли­ця! диб, диб на се­ло!

І Яким пе­ред­раж­ню­вав ба­бу так хи­мер­но, що всі за­ре­го­та­лись.

–  А не­хай тат­ко по­тан­цює ци­ганської ха­лянд­ри!
– про­си­ли Яки­ма йо­го діти, - тат­ко так смішно тан­цює ха­лянд­ри.

І при­ше­ле­пу­ва­тий тат­ко, вже напідпит­ку, туп­цяв по хаті, приспіву­ючи: «по­шанд­ра, по­манд­ра! по во­лоській-джя!» А діти кеп­ку­ва­ли з навісно­го, але без­щас­но­го тат­ка за при­во­дом своєї ма­тері й тіто­чок.

–  Та що, тан­цюй та тан­цюй! Це не шту­ка по­тан­цю­ва­ти… але… Чи ви пак знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та! Еге! не ска­жу! не­хай кор­тить. Але як йо­го в іро­до­во­го батька та­ки так ска­за­ти та­ким ба­ри­ням? Мад­му­азель Те­одо­зя!
– обер­нув­ся він до Те­одозі.
– І ви так са­мо, та che­re Лю­ципір!.. Ви ду­маєте, що я за­був по-фран­цузькій! Навіщо ви дур­но мар­нуєте по­жи­вок… дур­но хліб збав­ляєте в ме­не? Я на вас не нас­та­чу хліба. Скільки ви спо­жи­ли йо­го в ме­не?

Піднявся регіт. Зо­ся вже тро­хи до­га­ду­ва­лась, що та­ке ціка­ве йо­му ка­зав отець Ми­ки­та, і крик­ну­ла на йо­го. Лемішковський по­тяг диб­ки і при­пав ниць до пос­телі.

Так він зби­рав­ся цілу зи­му поп­ро­га­ня­ти збірню та дар­моїдів з сво­го до­му, і все в йо­го чо­мусь нес­та­ва­ло сміли­вості.

Настала вес­на, ран­ня, теп­ла, крас­на, як мо­ло­да дівчи­на під вінцем у церкві. Знов зацвіла зем­ля, приб­ра­лась у зе­ле­ний лист. Га­ня сиділа зран­ку ко­ло од­чи­не­но­го вікна, бліда, як смерть, з круг­ли­ми, ве­ли­ки­ми очи­ма. Що­ки її по­за­па­да­ли ще глиб­ше, ніс за­гост­рив­ся. Ко­лись повні ру­ки те­пер ста­ли ніби кістка­ми. Смут­ни­ми та жур­ли­ви­ми по­том­ле­ни­ми очи­ма ди­ви­лась во­на на кра­су світа. А пе­ред її очи­ма все цвіло, все світи­лось, ніби все співа­ло та сміялось. З при­гор­ка, де сто­яла уп­ра­ви­тельська квар­ти­ра, бу­ло вид­ко сли­ве по­ло­ви­ну се­ла. Став­ки бли­ща­ли про­ти сон­ця, проміння гра­ло на воді. Са­ди цвіли ряс­но, не­на­че об­литі мо­ло­ком, об­си­пані пу­хом. Все се­ло з біли­ми виш­ня­ми, че­реш­ня­ми, з біли­ми ха­та­ми зда­ва­лось зас­но­ва­ним най­білішим муш­ли­ном та тюл­лю, пот­ру­ше­ним звер­ху сріблом. Кру­гом біло­го се­ла сла­лись зе­лені по­ля та лу­ки, зе­ленів кня­жий сад. Все на світі по­ди­ху­ва­ло ніби осміхом ди­тя­чим, чимсь па­нянським, чимсь ду­же не­вин­ним, та ще під чис­тим бла­кит­ним не­бом, під зо­ло­том со­няч­но­го проміння, між білим цвітом садків. Над­ворі бу­ло ду­же ти­хо. В сад­ку цвіли ранні квітки.

«Весно моя, кра­со моя!
– ду­ма­ла Га­ня, - для всього на світі не­сеш ти жи­вот­тя, щас­тя, тільки мені не даєш ти жад­ної ра­дості. Ма­буть, ти та­ка гар­на тим, що ос­тан­ня для ме­не… Ма­буть, у бо­га ще знай­шла­ся лас­ка для ме­не, ко­ли він по­си­лає мені смерть на такій гарній весні. Зве­лю я своїй матінці по­хо­ва­ти ме­не в на­шо­му че­реш­не­во­му сад­ку, де я впер­ше роз­мов­ля­ла з ним про на­ше ко­хан­ня, щоб на мою мо­ги­лу оси­пав­ся че­реш­не­вий цвіт, бо я бу­ла ні в чо­му не­по­вин­на, бо я бу­ла сер­цем прос­та, бо я бу­ла чес­на, хоч і не­ба­га­то­го ро­ду».