Пригоди барона Мюнхаузена
Шрифт:
Болото страх як швидко засмоктувало нас усе глибше й глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався у смердючому багні, ось уже й моя голова почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска моєї перуки.
Що робити?
Ми неминуче загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я неймовірний силач. Вхопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув догори і без великої натуги витяг з болота й себе, й свого коня, якого міцно стиснув ногами, мов лещатами.
Еге ж, я підняв у повітря і себе, й свого коня, і якщо ви гадаєте, що це легко, спробуйте зробити це
БДЖОЛИНИЙ ПАСТУХ ТА ВЕДМЕДІ
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від лихої напасті.
Якось після бою турки оточили мене і, хоч я бився, як тигр, а все ж потрапив до них у полон.
Вони зв'язали мене і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Правда, роботу мені давали неважку, але дуже нудну й надокучливу: мене призначили пасти бджіл. Щоранку я мусив виганяти султанових бджіл на моріжок і пасти їх цілий день, а ввечері знов заганяти у вулики.
Спочатку все було добре, але якось, перелічивши своїх бджіл, я помітив, що однієї не вистачає.
Я пішов шукати її і незабаром побачив, що на неї напали два величезні ведмеді, які, певно, хотіли розірвати її навпіл і поласувати її солодким медом. У мене не було з собою ніякої зброї – лише маленька срібна сокирка.
Я розмахнувся і шпурнув цю сокирку в жадібних звірів, щоб злякати їх і визволити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулись тікати, і бджілку було врятовано. Але, на жаль, я дуже вже розмахнувся своєю могутньою рукою і кинув сокирку так, що вона залетіла на Місяць. Атож, на Місяць. Ви хитаєте головою й смієтесь, а мені тоді було не до сміху.
Я замислився.
Що ж його робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістатися аж на Місяць?
ПЕРША ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ
На щастя, я згадав, що на городах у Туреччині є такі овочі, що ростуть дуже швидко і часом виростають аж до неба.
Це турецькі боби. Не гаючись ані хвилини, я посадив у землю один такий біб, і він одразу ж почав рости.
Він ріс усе вище й вище і незабаром дотягся до Місяця!
– Ура! – крикнув я і поліз по стеблині вгору.
За годину я опинився на Місяці.
Нелегко мені було знайти на Місяці срібну свою сокирку. Місяць срібний і сокирка срібна – срібла на сріблі не видно. Але кінець кінцем я таки знайшов свою сокирку на купі гнилої соломи.
Я радісно запхнув її за пояс і хотів був спуститися на Землю.
Та ба: сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розсипалася на друзки! Побачивши це, я трохи не заплакав з горя!
Що робити? Що робити? Невже я ніколи не повернуся на Землю? Невже я отак і вік звікую на цьому осоружному Місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи й заходився сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, але тільки й лиха! Я почав спускатися по ньому. Однією рукою я з'їжджав по мотузку, а в другій тримав сокирку.
Та ось мотузок скінчився, і я повис у повітрі, поміж небом і землею. Це було страшно, але я не розгубився. Не довго думаючи, я схопив сокирку і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив'язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.
Та все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До Землі лишалось яких три-чотири милі.
І раптом – о жах! – мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.
Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню Землі.
О, Мюнхаузен ніде не пропаде!
ПОКАРАНА ЖАДІБНІСТЬ
Досвід, здобутий такою тяжкою працею, робить людину розумнішою.
Після подорожі на Місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджілок від ведмедів.
Увечері я змастив медом голоблю на возі і заховався неподалік.
Як тільки смеркло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед з голоблі. Ненажера так допався до цих ласощів, що й не помітив, як голобля увійшла йому в горлянку, а потім у шлунок і нарешті вилізла у нього ззаду.
Цього тільки я й чекав.
Я підбіг до воза й забив у голоблю позаду ведмедя товстий і довгий цвях. Тепер уже йому не сприснути ні туди, ні сюди. Так я й залишив його до ранку. Уранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов подивитись на ведмедя, отак хитромудро спійманого. Він довго дивився на нього і реготався, аж падав.
КОНІ ПІД ПАХВАМИ, КАРЕТА НА ПЛЕЧАХ
Незабаром турки пустили мене на волю і разом з іншими полоненими вирядили назад до Петербурга.
Але я вирішив виїхати з Росії, сів у карету й подався на батьківщину. Зима того року була дуже холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки, і його напав нежить. А коли сонце застуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як я промерз у своїй кареті!
Дорога була вузька, обабіч тяглися паркани. Я наказав своєму візникові просурмити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі підождали, поки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.
Візник виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дмухати. Дмухав, дмухав, дмухав, але з ріжка не вилетіло й звуку! А тим часом назустріч нам їхав великий екіпаж.
Нічого не вдієш, вилізаю я з карети і випрягаю своїх коней. Потім завдаю карету собі на плечі – а карета добре навантажена! – і одним махом перескакую через паркан. Другий стрибок – і я переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.
Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який з мене силач.
Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі попід пахви і такими ж двома стрибками переношу назад до карети. Під час цих стрибків один кінь почав несамовито брикатися.