Пригоди барона Мюнхаузена
Шрифт:
Та не довго тривала наша радість. Де не взялась у нашому кораблі велика дірка. Вода так і гунула в трюм.
Корабель почав тонути.
Усі розгубились, закричали, заплакали, але я миттю зміркував, що робити. Навіть не скидаючи штанів, я сів просто в дірку і заткнув її своєю задньою частиною.
Текти перестало.
Корабель було врятовано.
У
Через тиждень ми прибули до Італії.
Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.
Коли бачу – просто на мене пливе величезна рибина, широко роззявивши пащу!
Що робити? Дременути від неї неможливо, а тому я зібгався клубком і кинувся в її роззявлену пащу, щоб чимшвидше проскочити повз гострі зуби і зразу опинитися в шлунку.
Не кожному б сяйнула отака дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.
У шлунку в рибини було дуже темно, але затишно і тепло.
Я почав ходити в цій пітьмі, прогулюватися туди-сюди і незабаром помітив, що це дуже не подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупати ногами, стрибати й танцювати, як шалений, щоб добряче попомучити її.
Рибина заволала з болю і висунула з води свій величезний писок.
Невдовзі її помітили з італійського корабля, що пропливав поблизу.
Оцього я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і почали радитися, як їм найкраще розрубати незвичайну здобич.
Я сидів усередині і, правду сказати, тремтів з переляку. Я боявся, щоб ці люди не розрубали й мене вкупі з рибиною.
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене.
Тільки-но блиснуло перше світло, я почав голосно кричати чистісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з моєї задушливої темниці.
Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси поніміли з жаху.
Вони ще дужче здивувалися, коли з риб'ячої пащі вискочив я і привітав їх люб'язним уклоном.
МОЇ ЧУДОВІ СЛУГИ
Корабель, що мене врятував, плив до столиці Туреччини.
Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина неабияка, і запросили мене залишитись на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.
Турецький султан, дізнавшись, що я прибув, звичайно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:
– Я щасливий, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці, мій любий Мюнхаузене! Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілось би доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша і найспритніша людина на землі. Чи не змогли б ви не гаючись виїхати до Єгипту?
– Залюбки! – відказав я.– Я так люблю мандрувати, що ладен хоч зараз на край світу.
Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він дав мені доручення, яке на віки вічні має залишитись таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, про що саме йшлося. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я – найпевніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу. Тільки я від'їхав від турецької столиці, як мені назустріч трапився маленький чоловічок, що незвичайно швидко біг. До кожної його ноги було прив'язано по важкій гирі, і все-таки він летів, як стріла.
– Куди ти? – спитав я його.– І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!
– Три хвилини тому був я у Відні,– відказав, не спиняючись, чоловічок,– а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.
Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.
Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.
– Що ти тут робиш? – спитав я його.
– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.
– І чуєш?
– Ще й як! Мені це заіграшки!
– Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.
– Послухай,– звернувся я до нього,– в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.
– На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.
Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.
Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося – край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.
– Що це ти тягнеш? – спитав я його.
– Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, – сказав він.– Отож я хочу обійтися якось без сокири.
Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.
Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.
Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.
Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.
– Що ти тут робиш? – спитав я.
– Кручу вітряки своєму господареві, – одказав він.– А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.