Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
– Хто ж примушує їх отаке витворяти?
– Як то хто? Та кожен, хто потре лампу чи персня. Вони скоряються тому, хто тре лампу чи персня, і повинні виконувати все, що він їм накаже. Якщо накаже їм побудувати палац сорок миль завдовжки із самих тільки діамантів і наповнити його вщерть жувальною гумкою або чим тобі заманеться та викрасти дочку китайського імператора, щоб ти міг з нею одружитися, - вони повинні виконати все це. Та ще й протягом однісінької ночі, перш ніж зійде сонце. Навіть більше: вони мусять тягати цей палац по цілій країні, хоч куди б тобі заманулося, втямив?
– Знаєш, - кажу я, - як на мене, вони просто бовдури, якщо не залишать такого палацу собі, замість
– Казна-що мелеш, Геку Фінне! Таж хочеш ти чи не хочеш, а мусиш з'явитися до нього, коли він потре лампу.
– Що?! Це якщо я буду заввишки як дерево, а завтовшки як церква? Ну, гаразд, я таки з'явлюся до нього, але втру йому доброго перцю з маком, - зажену на найвище дерево, яке тільки знайдеться в тих краях.
– А ну тебе к бісу, Геку Фінне! Ти зовсім не розумієшся на тому, дурний-бо як колода!
Я думав про все це днів зо два, зо три і вирішив сам подивитися, чи є в цьому хоч крихта правди. Взяв стару бляшану лампу та залізного персня й подався до лісу; тер я їх, тер - аж упрів, як індіанець. Думалося: вибудую собі палац та й продам його; але нічогісінько з того не вийшло, бо духи так і не з'явилися. Тоді я вирішив, що всі ті небилиці Том Сойєр сплітає сам. А втім, може,він і справді щиро повірив у своїх арабів та слонів, що ж до мене, то я не такий дурний. Адже ж добре було видно, що все те - недільна школа.
Розділ IV
Ну от, минуло з того часу місяців зо три, а може, й чотири, і давно вже настала зима. Я майже щодня ходив до школи, усі літери вивчив, потрошку навчився читати й писати; навіть таблицю множення вивчив аж до шість разів по сім - тридцять п'ять, а далі, бачу, нізащо не втну, хоч би й гриз бозна-скільки років. Та й що мені з отієї математики!
Спершу я ненавидів школу, а згодом мало-помалу почав до неї звикати. А коли вона, бува, вже дозолить мені до живих печінок, завіюся десь, тільки мене й бачили; наступного дня бувала добра прочуханка, яка йшла мені на користь і дуже підбадьорювала. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх удовиних звичаїв я теж почав уже звикати, так що мене менше корчило, ніж раніше. Правда, дуже важко було привчатися жити в хаті та спати на ліжку; але ж до настання холодів я таки часом ночами втікав до лісу і спав собі на волі, і то був ніби відпочинок. Колишнє життя моє було мені до душі, але й до нового почав я звикати, воно стало навіть подобатись. Вдова казала, що я потроху виправляюся і поводжуся тепер непогано. Вона казала, що їй не доводиться за мене соромитись.
Одного ранку я ненароком перевернув сільницю за сніданком. Мерщій ухопив я щіпку солі й хотів кинути її собі через ліве плече, щоб відвести лихо, коли це втрутилася міс Уотсон, скрикнувши: «Прибери руки, Гекльберрі! Ти не вмієш пристойно поводитися за столом!» Вдова закинула слівце за мене, а проте я добре знав, що лиха не минути. По сніданку вийшов я з дому, почувався поганенько і все мізкував собі: де ж оте лихо мене спіткає і яке воно буде. В деяких випадках лихо можна відвести, але це був не такий випадок; а через те я навіть і не пробував щось зробити, просто вештався в понурому настрої та чекав, що ось-ось мене спіткає якась халепа.
Я спустився в садок і перемахнув високий дощаний паркан. Землю вкривав десь, певно, дюйм свіжого снігу, і я побачив на ньому чиїсь сліди: хтось ішов від каменоломні, потупцював трохи коло перелазу, а потім пішов собі далі вздовж паркана. Дивно, чому ж він
Вмить я дзиґою покотився з горбка. Раз по раз озирався назад, але нікого не було видно. Прожогом я кинувся до судді Тетчера. Він сказав:
– Що тобі, мій хлопче? Ти зовсім захекався. Прийшов по свої відсотки?
– Ні, сер, - кажу я.
– А хіба є що для мене?
– О, звичайно, за перше півріччя; вчора ввечері я одержав понад сто п'ятдесят доларів. Цілий капітал для тебе. Я краще покладу їх, з твого дозволу, разом із тими шістьома тисячами, бо ти їх розтринькаєш, якщо візьмеш.
– Ні, сер, - кажу йому, - не хочу я тринькати грошей. Не треба мені їх зовсім - ні тих шести тисяч, анічогісінько. Я хочу, щоб ви взяли їх собі; хочу віддати їх вам - і шість тисяч, і решту.
Він подивився на мене здивовано. Мабуть, не міг зрозуміти, в чому справа. Потім запитав:
– Як то? Що ти маєш на думці, мій хлопчику?
Я кажу:
– Не розпитуйте мене, будьте ласкаві. Візьміть від мене ті гроші... Візьмете?
Він каже:
– Дивно, дуже дивно! А що сталося?
– Будь ласка, візьміть їх, - кажу я, - і не питайте мене ні про що, тоді мені не доведеться брехати.
Суддя поміркував трохи та й каже:
– О-о! Здається, розумію. Ти хочеш відступити мені весь свій капітал, а не подарувати. Ну що ж, це добра думка!
Написав він щось на аркуші паперу, пробіг його очима і каже:
– Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означає, що я придбав у тебе твій капітал і заплатив за все. Ось маєш долара. А тепер підпиши цього документа.
Я підписався і пішов.
Джім, негр, що належав міс Уотсон, мав волосяний клубок завбільшки як кулак; той клубок було вийнято з волового сичуга, і тепер Джім на ньому ворожив. Джім казав, що в тому клубкові сидить дух, і той дух знав геть-чисто все. То я й пішов увечері до Джіма і розповів йому, що батько мій вернувся, - я бачив його сліди на снігу. Мені хотілося взнати, що батько збирається робити і чи має на думці лишитися тут. Джім витяг свого волосяного клубка, побубонів над ним, підняв його догори й потім кинув додолу. Клубок важко бебехнувся на долівку і відкотився всього на дюйм, не більше. Джім спробував ще раз, потім ще раз, а клубок ніяк не відкочувався далі. Джім став навколішки, притулив вухо до клубка й прислухався. Однаково - ніякого пуття: клубок, як сказав Джім, не хотів говорити. Джім додав, що його талісман частенько відмовляється провіщати без грошей. Я сказав Джімові, що в мене є стара фальшива монета - чверть долара, яка вже ні до чого не була придатна, бо мідь світилася крізь накладне срібло. А втім, коли б навіть мідь і не просвічувалась, однаково тієї монети ніхто не взяв би, така вона зробилася масна, що гидко й у руках тримати; відразу видно, що фальшива. (Я вирішив і не заїкатись про долар, що його дав суддя). Сказав, що та монета кепська, а втім, може, клубок згодиться її взяти, бо, мабуть, нездатний відрізнити її від справжньої. Джім понюхав її, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що клубок прийме її за справжню. Він пояснив, що розріже сиру картоплину навпіл і покладе в неї монету на цілу ніч, а вранці міді зовсім не буде видно, і монета вже не здаватиметься масною в руках, і не тільки волосяний клубок, а й будь-хто в містечку, не думаючи, прийме її за справжню. Я й сам знав, що картопля може допомогти, але забувся про те.