Пригоди капітана Врунгеля
Шрифт:
Ну, тут, знаєте, і я — раз-раз наввимашки! — підплив до підхожої дошки, влігся і жду. Потім море трохи стихло й вітер спав. Ми з Фуксом понабирали вареної риби до повного вантажу, скільки дошки витримали, зблизились один з одним і віддалися на волю стихії. Я скрутився калачиком на дошці, ноги й руки підібгав, лежу. Й Фукс так само влаштувався. Пливемо рядком по волі хвиль у невідомому напрямі, перекликаємось:
— Хау-ду-ю-ду, Фукс? Як у вас?
— Олл райт, Христофоре Боніфатійовичу! Все в порядку!
В порядку, то воно в порядку, але все-таки, доповім
Ну, пливемо так, нічого не робимо й сумуємо. День пливемо, два пливемо… Потім я вже й з ліку збився. Календаря з собою не мав, і ми з Фуксом для контролю кожний окремо дні лічили, а ранками звірялися один з одним.
І ось однієї ясної ночі Фукс спав, а я, змучений безсонням, вирішив провести спостереження. Звичайно, без приладів, без таблиць ступінь точності такого визначення дуже відносний, але одне мені вдалося встановити безумовно: якраз тієї ночі ми пересікли лінію дат.
Ви, напевно, чули, юначе, що море в цьому місці нічого особливого не являє і саму лінію побачити можна лише на карті. Але для зручності плавання якраз тут витворяють деякі фокуси з календарем: при плаванні з заходу на схід два дні лічать тим же числом, а при плаванні із сходу на захід виконують протилежну дію — один день зовсім пропускають і замість «завтра», лічать зразу «післязавтра».
І ось вранці я буджу Фукса й після взаємних привітань кажу йому:
— Ви майте на увазі, Фукс, що в нас сьогодні — завтра.
Він на мене очі витріщив. Не погоджується.
— Що ви, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу! В чому, в чому, а в арифметиці ви мене не зіб'єте.
Ну, я спробував пояснити йому.
— Бачите, — кажу, — арифметика тут ні до чого. В плаванні слід керуватись астрономією. Ви от ніч спали, а я тимчасом по Рибах зробив визначення.
— Я, — кричить Фукс, — теж з допомогою гастрономії, по рибах! Вчора в мене три риби було, а сьогодні одна рибина та хвіст… А в мене пайок точний: півтори риби на день.
Ну, бачу — явне непорозуміння. Я мав на увазі сузір'я Риб, а Фукс не розслухав половини й по-своєму зрозумів. Я спробував йому пояснити.
— Ось, — кричу, — Фукс! Дивіться, що у вас просто над головою?
— Шляпа.
— Та не шляпа, — кажу. — Сам ви шляпа! Зеніт у вас над головою.
— Нічого в мене не дзвенить! — кричить Фукс. — А у вас якщо дзвенить, то не тривожтесь, це буває від голоду.
— Гаразд, — кажу, — під вами що?
— Піді мною дошка.
— Та ні, — кажу я, — не дошка, а надир…
— Ні, моя гладенька…
Одне слово, бачу, так нічого не вийде. Добре, думаю, дай я з іншого боку підійду до питання.
— Фукс, — кричу, — як по-вашому, яка приблизно широта нашого місця?
Інший би, більш досвідчений в науках слухач, прикинув би на око, визначив би широту по зчисленню;
— Сантиметрів сорок п'ять буде!
Словом, я зрозумів: нічого з моїх лекцій не вийде. Обстановка не та. Та й не до лекцій, признатися. Ну, й, щоб не викликати безцільних суперечок, я наказав зовсім перестати лічити дні. Якщо винесе куди, врятуємось, то нам скажуть і день, і число, а тут, у морі, по суті, байдуже, коли тобою акула поласує: вчора чи післязавтра, третього числа чи шостого.
Одне слово, довго чи недовго, як кажуть, пливли ми, пливли, й ось прокидаюсь я одного разу, дивлюся — земля на горизонті. По обрисах — нібито Сандвічеві острови. Надвечір підійшли ближче, так і є: Гаваї.
Вдало, знаєте. Чудова це місцевість. За старих часів, правда, тут було не дуже спокійно: хтось когось тут їв. Капітана Кука он з'їли.
Ну, а тепер інакше, тубільці давно вже вимерли, білим їсти нікого, а білих їсти нікому, так що тихо. А в іншому — тут просто рай земний: багата рослинність, ананаси, банани, пальми. А головне — пляж Уайкікі. З усього світу туди збираються купальники. Там прибій дивний. На його хвилях місцеві жителі, стоячи на дошках, каталися.
Звичайно, це теж колись було… Але все-таки, знаєте, молодці: стоячи! А ми що? Лежимо, борсаємось, як кошенята. Мені навіть ніяково стало. Й от я випростався на весь зріст, руки розставив, й уявіть — удержався. Чудово вдержався!
Тоді й Фукс на своїй дошці встав. Держиться за капелюх, щоб не злетів, балансує. І ось таким способом, на зразок морських півбогів, ми мчимо в бурунах, у бризках піни. Берег ближче, ближче, ось хвиля лопнула, розсипалась, а ми, як на санчатах, так і викотилися на пляж.
РОЗДІЛ XII,
в якому Врунгель і Фукс дають невеликий концерт, а потім поспішають у Бразілію
На березі нас обступили якісь дачники в купальних костюмах. Дивляться, аплодують, фотографують, а в нас, признатися, вигляд досить жалюгідний. Дуже вже якось незвично без форми та знаків розрізнення. Так незручно, що я вирішив утаїти своє ім'я та становище й лишитися, так би мовити, інкогніто…
Так. Ну, приклав пальці до губ, показую Фуксу жестом: мовчіть, мовляв. Але якось невдало, незграбно це у мене вийшло, неначе поцілунок рукою… На березі новий вибух захоплення, оплески, всі кричать:
— Браво! Віват!
А я нічого не розумію, проте удаю, нібито я зовсім і не здивований, мовчу, а сам жду, що далі буде.
Тут підходить якийсь хлопчисько в піджаку й починає пояснювати публіці:
— Ось, мовляв, хоча й існує поширена думка, ніби тубільці Сандвічевих островів з часів цивілізації вимерли, однак це невірно. Дирекція пляжів Уайкікі, прагнучи зробити приємність публіці, відшукала двох живих гавайців, які щойно продемонстрували прекрасний вид старовинного національного спорту.