Пригоди капітана Врунгеля
Шрифт:
Так і того разу: вирішив гуляти — значить, гуляти. І як тільки «Біда» стала на воду, я перевів її на нове, безпечне місце. Витравив ланцюг подовше, й ми вирушили.
Йдемо поміж скелями стежкою, й чим далі йдемо, тим чудовіша природа навколо нас. На деревах білки, пташечки якісь: «цвінь-цвірінь», а під ногами сухі сучки тріщать, і здається: зараз вийде ведмідь і зареве… Тут же ягоди, суниці. Я. знаєте, ніде не бачив таких суниць. Великі, як горіх! Ну, ми захопилися, заглибились у ліс, забули зовсім про обід, а коли спохватилися, дивимось — пізно. Вже сонце схилилося, тягне прохолодою. І куди йти — невідомо.
Спустилися вниз, до фіорда, бачимо — не той фіорд. А вже настає ніч. Нічого не вдієш, розклали вогонь, ніч сяк-так минула, а вранці полізли на гору. Може, думаємо, звідти, згори, побачимо «Біду».
Ліземо вгору, нелегко з моєю комплекцією, але ліземо, підкріпляємося суницями. Раптом чуємо ззаду якийсь шум. Вітер не вітер, водоспад не водоспад, потріскує щось все дужче й дужче, і немовби попахує димком.
Я оглянувся, дивлюсь — так і є: вогонь! Обступає з усіх боків, стіною суне за нами. Тут уже, знаєте, не до ягід.
Білки покидали кубла, стрибають з гілки на гілку все вище по схилу. Птахи знялися, кричать. Шум, паніка…
Я не звик тікати від небезпеки, але тут вже робити нічого, треба рятуватися. І повним ходом за білками, на вершину скелі, — більше нікуди.
Вилізли, віддихались, оглянулись кругом. Становище, скажу я вам, безвихідне: з трьох боків вогонь, з четвертого — крута скеля… Я глянув униз — високо, аж дух захопило. Картинка, загалом, безрадісна, й єдина світла цятка на цьому похмурому горизонті — наша «Біда»-красуня. Стоїть якраз під нами, ледве погойдується на хвилі й щоглою, наче пальчиком, манить до себе, на палубу.
А вогонь усе ближче. Білок кругом сила-силенна. Посміливішали. В декотрих, знаєте, хвости в огні пообгоріли, ті особливо хоробрі, нахабні, простіше сказати: лізуть просто на нас, штовхаються, натискують, дивись, ще в огонь спихнуть. Ось воно, як вогнище розкладати!
Лом у розпачі. Білки теж у розпачі. Признатися, й мені не солодко, але ж, не видаю себе, кріплюсь — капітан не повинен тужити. Аякже!
Раптом дивлюсь — одна білка націлилась, хвіст розпушила й стриб прямо на «Біду», на палубу. За нею друга, третя й, дивлюсь, — як горох посипались. За п'ять хвилин у нас на скелі стало чисто.
А ми що, гірші за білок, чи що? Я вирішив теж стрибати. Ну, скупаємось принаймні. Подумаєш, яке нещастя! Це навіть корисно перед сніданком — викупатись. А в мене так: вирішено — значить зроблено.
— Старший помічник, за білками — повний вперед! — скомандував я.
Лом ступнув, заніс уже ногу над безоднею, але раптом вивернувся, як кішка, й назад.
— Не можу. — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, звільніть! Не буду стрибати, я краще згорю…
І бачу: справді згорить людина, а стрибати не буде. Природний страх перед висотою, хвороба до деякої міри… Ну, що його робити! Не кидати ж бідолаху Лома!
Інший би розгубився на моєму місці, але я не такий. Я знайшов вихід.
У мене був з собою бінокль. Чудовий морський бінокль з дванадцятикратним наближенням. Я наказав Лому поставити бінокля по очах, підвів на край скелі і суворим голосом питаю:
— Старший помічник, скільки білок у вас на палубі?
Лом почав лічити:
— Одна, дві, три, чотири, п'ять…
— Одставити! — крикнув я. — Без лічби прийняти, загнати в трюм!
Тут почуття службового обов'язку взяло верх над почуттям небезпеки, та й бінокль, що не кажіть, допоміг: наблизив палубу, Лом спокійно ступнув у прірву…
Я подивився вслід — тільки бризки знялися стовпом. А через хвилину мій старший помічник Лом уже вибрався на борт і почав заганяти білок.
Тоді і я стрибнув таким же чином. Але мені, знаєте, легше: я людина бувала, можу без бінокля.
А ви, юначе, зважте на цей урок, коли-небудь згодиться: зберетеся, приміром, з парашутом стрибати, неодмінно візьміть бінокль, хоч поганенький, хоч який-небудь, а все-таки, знаєте, трохи легше, не так високо.
Ну, стрибнув. Виплив. Забравсь і я на палубу. Хотів Лому допомогти, але він хлопець меткий, сам впорався.
Не встиг я віддихатись, а він уже зачинив люк, став у фронт і рапортує:
— Прийнято без лічби повний вантаж білок живцем. Які будуть розпорядження?
Отут, знаєте, подумаєш, які розпорядження.
На перших порах ясно: піднімати якір, ставити паруси та йти, поки не пізно, від цієї палаючої гори. Ну його до біса, цей фіорд. Дивитися тут більше нема на що, та до того ж ще й гаряче стало… Так що в цьому питанні в мене сумнівів не виникало. А от що з білками робити? Тут, знаєте, становище складніше. Чорт їх знає, що з ними робити? Добре, що хоч своєчасно в трюм загнали, а то, знаєте, проголодались капосні звірятка, почали гризти снасті. Ще б трошки — й став наново весь такелаж.
Ну звичайно, можна було б здерти з білок шкурки й здати в будь-якому порту. Хутро цінне, добротне. Не без вигоди можна б провести операцію. Але це якось негаразд: вони нас врятували, принаймні вказали шлях до порятунку, а ми з них останні шкурки! Не в моїх це правилах. А з іншого боку, везти з собою всю цю компанію кругом світу — теж приємного мало. Адже це значить годувати, поїти, доглядати. Аякже — це закон: прийняв пасажирів — створи умови. Тут, знаєте, клопоту не позбудешся.
Ну, я вирішив так: вдома розберемось. А в нас, у моряків, де той дім? У морі. Макаров, адмірал, пам'ятаєте, що сказав: «У морі — значить, вдома». Ось і я так. Гаразд, думаю, вийдемо в море, а там подумаємо. Запитаємо в крайньому разі інструкції у порту відправлення. Авжеж.
От і пішли. Йдемо. Зустрічаємось з рибалками, з пароплавами. Хороше! А надвечір вітерець подужчав, почався справжній шторм — балів десять. Море бушує. Як підніме нашу «Біду», як кине вниз! Снасті стогнуть, щогла скрипить. Білок в трюмі закачало з незвички, а я радію: «Біда» моя тримається молодчиною, на п'ять з плюсом складає штормовий екзамен. І Лом — героєм: надів зюйдвестку, стоїть, як влитий, біля керма й твердою рукою тримає штурвал. Ну, я постояв ще, подивився, полюбувався стихією і пішов до себе в каюту. Сів до столу, ввімкнув приймач, надів навушники й слухаю, що там в ефірі твориться.