Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
Далі холодний передпокій, просякнутий пахощами хемічної лабораторії, й нарешті таємнича одвідувачка опинилася в просторій кімнаті, що вражала своєю обстановою. Ця кімната здавалася якимось складом якнайріжноманітніших річей, нагадувала авкціонний зал, де позношували рештки роскоши збіднілі аристократи й погорілі буржуа.
Не видко було хазяйської руки, що ніби придає життя обстановці.
Усе було вкрито грубим шаром пилу.
Та незнакомка не встигла одняти свого пальця від якоїсь вати, що на ній од цього дотику залишилась еліптична цятка, як у кімнату увійшов господар котеджу, д-р хемії Джим Ріпс.
— М-р Джим Ріпс?
— Цілком слушно, міледі. Чим я можу бути вам корисним?
— Покляніться мені, Джиме Ріпсе, що ніколи й нікому ви не скажете моєї таємниці.
Ріпс намагався розгледіти риси обличчя незнакомки, старанно сховані серпанком, і скоріше відчув, ніж побачив, що лице її набрало строгого й рішучого виразу.
Погляд його перейшов па прекрасно виплекану молоду фігуру.
Думки калейдоскопом завертілися в його голові. Він мовчки вклонився.
— Ви знаєте, що транспорт АРА за два дні одпливає до Росії.
— О, інакше я не був би їхав на ньому сам з доручення тресту.
— В мене немає грошей. Ось єдине, що мені зосталось, — сказала незнакомка, граційно простягаючи йому окраєць серпанкового шарфу.
— Але як я можу стати вам у пригоді?
— В мене є чоловік. Втім, може слушніше було б сказати: в мене був чоловік. Він поїхав до Европи, й ось уже одинадцять місяців, як я не маю од нього звісток і не маю про нього ніяких відомостей... М-р Ріпс, невже ж ви не зрозумієте, що цього досить для того, щоби примусити нещасну жінку просити, благати вас... — вона простягла до його руки.
Д-р хемії Джим Ріпс дуже хотів сказати, що немає для чого їхати так далеко, щоби знайти собі чоловіка — що, приміром, він сам...
Але в тоні й усій постаті незнакомки було щось таке, що не дозволяло сподіватись на успіх від такої пропозиції. У Ріпса майнув у голові зарідок пляну...
Тоном, в якому відчувалося скоріше наказ, ніж прохання, сувора й гарна, мов древнєгрецька римлянка, вона сказала, мало не пошепки:
— Ви повинні мене взяти з собою, Джиме Ріпсе.
Чути було, як такав годинник у жилетній кишені д-ра хемії.
Нарешті д-р сказав:
— Але куди він поїхав?
— До Росії.
— Як він міг зоставити вас саму?
— Його закликала повинність.
— Вибачте — я вас не розумію.
— Він покинув мене, щоби стати в лави армії, що мала відновити законний порядок у його рідній країні. Він поступив до Білої армії.
Ріпс поспішив стиснути незнакомці руку. Раптом він засуєтився.
— Ах я старий осел! Що ж ви стоїте? Сідайте, ради Бога.
Й він присунув їй крісло.
— Я повинна бути в Росії, — сказала вона, сівши. — Це рація мого існування.
Ріпс уважав, що це з його точки зору зовсім не було рацією її існування. Щодо цього, авторові доведеться, мабуть, з ним ізгодитись. Але Ріпс не посмів висловити вголос свої погляди на рацію існування незнакомки.
— Як ваше ім'я? — спитав він.
— Марта Лорен, — одповіла незнакомка.
Вирішено, що m-me Марта Лорен поїде з транспортом, яко сестра-жалібниця.
Окрім того, вона попередила м-ра Ріпса, що аж до прибуття їхнього до Англії сидітиме в каюті.
Їй треба сховати від'їзд від деяких близьких людей — з мотивів, що Ріпс напевне ухвалив би, якби він їх знав.
М-р Ріпс мовчки ухвалив ці мотиви, хоча й не знав їх.
— На все добре, — сказала незнакомка. Ріпс проводив її до дверей, копнув ногою фіолетового шпиця, що спробував був загавкати, так, що той одлетів і вдарився об стінку, й закрив за незнакомкою двері.
Потім він повернувся назад, але не сідав.
Розставивши ноги, він стояв посеред кімнати й посміхався до якоїсь думки, що захоплювала йому уяву. На лиці його, з яскраво виявленими слідами венеричної хвороби, з'явився раптом якийсь солоденький вираз...
За день до фатального дня — містер Лейстон це добре тямив — пантера Едіт принесла йому од неї записку: «Я люблю тебе за те, що ти допомагаєш голодним.Едіт».
М-р Лейстон посміхнувся, розірвав записку й почав думати. Тіло його розливалось по ліжку, але ліжко м'ягко уступило його вазі й приймало жирні хвилі Лейстонового тіла в свої береги.
Лейстон підрахував несподівані вигоди від операцій з АРА. Цей голод був для нього цілком несподіваним подарунком. АРА збирала гроші дуже добре й не насмілилась би брати крам в іншого, як у Лейстона.
Якщо так буде й далі, міркував благодійник голодних, то можна буде здійснити деякі невеличкі проекти.
«Благодійник голодних» — ах, так.
Сама Едіт дякувала йому за голодних. Перед обличчям м-ра Лейстона з'явилась величезна графа Головної Книги, й він заснув на восьмій цифрі зверху.
Величезний вантажний транспорт «Вікторія» ось уже три дні плив в рейсі Америка — Европа.
На борту було безлюдно й спокійно. Важкий ніс невтомно колов зелене багно хвиль, що пружавою масою розходилися обіруч корпуса корабля, одпливали далі й зникали в крайнебі.
Уже два дні суцільний круг неба без перерви держав корабель в синіх обценьках. Кождого вечора Марта Лорен виходила на палубу дихати свіжим повітрям.
Після дня в задушній каюті, хоч як ні комфортабельно її спорудив Ріпс, треба було набратися свіжого вітру.
До сього часу д-р Ріпс не утрудняв Марту Лорен своїми одвідинами. Тій це здавалося цілком природнім, але читачеві, що випадково ознайомився з деякими думками шановного доктора, це ледве чи здаватиметься природнім. Причина цього з'явища, як вияснено з рецепта, відданого в корабельну аптечку, та, що доктор хемії заслабував на шлунок, в такий спосіб, що почував себе абсолютно нездатним вести розмову з дамою на протязі години. Допіру сьогодні йому полегшало трохи, але він не приходив з візитом до Марти Лорен.