Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
Легким жестом Мак-Лейстон вислав аґентів і подзвонив лакеєві одягатись. Метр-д'отель. Надавив він кнопку. Явився ставний чоловік, схожий на адвоката чи міністра, у фраці. «Найдіть мені чоловіка, що показав би мені Париж».
Через півгодини Мак-Лейстон з панком, що його прізвища він ніяк не міг запам'ятати, називаючи його то Бероном, то Бриманом, їхав в авто, що віз їх у кафе «Синьої Мавпи». Панок був раніше депутатом соціяль-угодовської партії в парламенті, а тепер робив що завгодно за невеликі гроші. Він вирішив насамперед показати великому чужоземцеві кафе — єдине в свойому роді на світі. Дювер'є — великий майстер свого діла. Навіть у Парижі давно були б прикрили його кафе, якби не те, що він доводиться родичем самому Пуанкаре. І, нахилившись до міліярдерового вуха, панок почав йому шепотіти подробиці про кафе Синьої Мавпи. Лейстон недовірливо похитував головою, ніби хотів сказати, що ледві такі штуки до чогось придатні. Але оповідання його зацікавило. Авто спинився перед під'їздом, яскраво освітленим синім світлом. Панок вистрибнув перший, а Лейстон, важко похитуючись, пішов услід. В одну мить панок добув столика, й не встигнув Лейстон дійти до нього, як панок уже стояв коло столу й, низько вклоняючись, указував міліярдерові на крісло, підбите синім оксамитом. Лейстон вгруз у подушки й став дивитися на невеличку сцену. По тоненькому дротові ходила, тримаючи жертинку, струнка гола дівчина. Лейстон, що багато бачив на своїм віку гарних жінок, одразу оцінив струнке напруге тіло танцівниці, її тугі груди й круглу, мов виточену ногу. Вона була велика на зріст, з круглими, трохи безумними очима.
Вона ще раз перейшла дріт і, зробивши останній пірует, зникла. З півдесятка молодих людей і слинявих стариганів мляво заплескали в долоні.
До Лейстона підійшов сивий артист у комірі з мереживом. Це був сам Дювер'є. Жестом руки він запропонував міліярдерові податись до сусідньої кімнати. Це була спальня, вся в блакитних та рожевих стрічках з білими ковдрами на ліжку, як спальня молодих. Він указав на крісло коло стіни. Лейстон сів. Надавивши на кнопку, Дювер'є одкрив невеличке віконце й, привітно всміхнувшися Лейстонові, вийшов з кімнати. Кілька хвилин Лейстон сидів непорушно, вдивляючись у отвір у стіні. Кам'яне обличчя його не виражало нічого, губи залишались зневажливо зімкнуті. За деякий час, одначе, в його погляді з'явилася цікавість, він поворушив губами, вдивлявся пильніше, зробив жест рукою. Спідня товста губа його обличчя одвисла, й по ній потік струмінчик слини. Він почав соватись у кріслі, змахнув рукою й, не одриваючись очима від віконця, зашарудив рукою навколо, шукаючи якоїсь кнопки. Нетерпляче мацаючи навкруги, він здибав другу кнопку на поручнях крісла, надавив її й, не відриваючись ні на мить від віконця, зручніше умостився на кріслі.
Через кілька секунд двері рипнули злегка й увійшла під серпанковим покривалом якась постать. Безшумно підійшла вона до крісла, серпанок згорнувся й упав долі й з-під нього вийшла танцівниця, що допіру танцювала на дроті. На обличчі її була маска, маска людиноподібної мавпи. Лейстон закликав її жестом. Вона повернулася, підійшла до дверей і закинула гачок...
Вулиця була мов буря. В широкому річищі посередині мчалися кеби й авто; мов кільце величезного гусня, зсовуючись і витягаючись, повзли один за одним вагони трамваю, велосипедисти лавірували між екіпажами, обіруч бруку сунули несчисленні натовпи циліндрів, брилів, кепі, очі, бороди, галстуки, дами в неможливих туалетах. Зрідка пробігав чорнявий, замурзаний хлопчик із годинникової майстерні з червоними втомленими очима, замученими працею й абсентом. Якийсь циліндр переслідував двох жінок. Якби Іванові довелось опинитись у юрбі, він остовпів би, як Лотова жінка, — його обтікають хвилі, штовхають жінки, запаморочують голову їхні пахощі, сигарний дим, лякають сердиті вигуки незрозумілою мовою, штовхають, притискують до скляної стінки магазину. Якийсь чорнявий панок, схожий на погруддя в вітрині парикмахеровій, з кокетливими вусами й соковитими губами спиняється коло тої ж вітрини й дивиться на середину вулиці. Проліта авто, чорнявий суб'єкт підходить до таксомотору, зникає всередині; таксомотор зашкварчав й кинувся навздогін автові.
В авто сидить стомлений і розімлілий Лейстон, губи пожадливо ссуть сигару, живіт і ноги охляли, він простяг їх, упер в планку й раює. В десятьох кроках за ним біжить таксомотор. Брюнет у таксомоторі тримає перед очима газету, час од часу одривається од рядків і стежить Лейстонів авто. Вони переїжджають вулиці, широкі площі, знову вулиці, раптом Лейстонів авто спиняється, він виходить з нього перевальцем, заходить до якогось магазину. Брюнет дає знак шоферові, таксомотор проїжджає повз Лейстонів авто й зникає за поворотом. Брюнет вискакує з таксомотору, одпускає шофера, жде за ріжком. Коли знову показується Лейстонів авто, брюнет сідає в другий таксомотор, синій на колір, і знову їде за Лейстоном. Вулицями, майданами, знову вулицями, бульварами, знову вулицями й вулицями, — синій таксомотор невідступно їде за Лейстоном. Брюнет уже покинув газету й дивиться тільки вперед...
«Ліберія» вже проминула Канарські острови й наближається до Сен-Луї в Сенегамбії. «Пора говорити з нашими шановними дезертирами», — промовляє Франсуа, вийшовши сотий раз із Вінсентом на палубу. Вінсент не покидає його ані на хвилину. «Розмова буде не тут і не в Лібервілі, а за рікою Конго», — одповідає спокійно Вінсент. «Вони здатні втікти від нас в Лібервілі», — додає він через хвилину. «Розмова буде на Конго», — додав він і раптом змовк, запримітивши білявого матроса, що майстрував щось над якоюсь линвою в трьох кроках од них. Потім він узяв Франсуа під руку й повів його вниз. «Мені не подобається отой хлопець, — сказав він пошепки до Франсуа, коли вони сходили східцями. — Я вдруге вже бачу його коло нас, коли ми виходимо на палубу. Ні слова при ньому, чуєш, про щось, що має відношення до нашої подорожі». Вони спустилися в їдальню. Білявий матрос, діждавшися, поки вони зникли, покинув зараз свою працю, поглянув пильним оком на п'ять головорізів, що грали в карти, й пішов.
Франсуа не докінчив обідати й подався до каюти. Він ліг горілиць на ліжку й дивився на стелю. За секунду увійшов Вінсент і, не промовивши слова, ліг на свою койку. Минуло з чверть години.
«За три місяці ти повернешся до своєї красуні, — сказав нарешті Вінсент. — Все буде гаразд. Ти зможеш взяти її до себе, коли одержиш гроші. Не падай же духом. Все буде пречудово».
Франсуа мовчав і дивився вгору.
Раптом коло ілюмінатора пронеслася якась тінь і щось сплеснуло. «Риба», — сказав Вінсент, указуючи пальцем на ілюмінатор. З палуби донеслися якісь вигуки, гамір, затупало над головами. «Ні, це не риба», — схопився Франсуа й вискочив з каюти. За ним повільніше пішов Вінсент. На палубі спускали шлюпку. Пароплав уповільнив ходу й гойдався на розлогуватих зелених хвилях. Коло головорізів купкою стояли матроси й кілька пасажирів і щось кричали. Швидким кроком Франсуа підійшов, підбіг до борту. Головорізи щойно викинули одного з-проміж себе за борт. Їх заарештовано й одведено вниз. Шлюпка сіла на воду й розмашними ударами весел одходила від пароплаву. З шлюпки висунувся матрос, виглядаючи викиненого чоловіка. Рішучими рухами він скинув з себе взуття й упірнув у воду.
Головоріза одкачувано на палубі. Це був тридцятилітній чоловік, зарослий неголеною бородою, з квадратовим підборіддям і пощербленими зубами.
Ритмічні рухи, що робили його руками двоє матросів, підіймали його волохаті груди. До Франсуа й Вінсента підійшов капітан і, вказуючи на чоловіка, сказав: «Я висаджую вас у першому ж порті». Вінсент одвів його вбік і почав щось розважно та спокійно доводити. Капітан не слухав резонів і хитав головою з упертим, нахабним виразом обличчя.
Чоловік зітхнув і ожив. Його понесено вниз. З'явився урядовий аґент і пішов за ним робити допит. Капітан різким рухом обірвав розмову з Вінсентом і одійшов. Той знизав плечима.
«Він виграв у них всі гроші, що вони дістали авансом, — сказав Вінсент до Франсуа. — Вони викинули його за борт — вони всі накачалися ромом».
«Це коштуватиме нам половини нашого заробітку», — сказав Франсуа прикро. Вінсент знизав плечима.
«Там, на місці, я їх приберу до рук», — одказав він трохи згодом.
«Доведеться просити, щоби їм не видавали рому».
«Гроші я од них відберу й переділю між усіма нарівно».
Внизу аґент робив допит бородатому й писав протокол.
Жестом він пропонував обом молодим чоловікам сісти.
Закінчивши допит, він відіслав бородатого, зачинив двері й почав допитувати Дені й Поля.
«Ваше ім'я?» — «Франсуа Дені». — «Вінсент Поль». — «Професія». — «Франсуа Дені, раніше цирковий артист, тепер на службі в Дювер'є, Париж, Кафе Синьої Мавпи». — «Вінсент Поль, офіцер резерву, їду з доручення Дювер'є, Париж, Кафе Синьої Мавпи, в Лібервіль».
Мета подорожі?
Франсуа глянув на Вінсента. Вінсент підвівся й зашепотів щось на вухо аґентові. Потім аґент попрохав Франсуа вийти. Небавом вийшов і Вінсент.
«Скільки?» — похмуро спитав Франсуа.
«Тисяча франків», — одповів спокійно Вінсент.
«Sacre», — вигукнув той нестримано.
«Цить, цим діла не поправиш. Ти хотів би, щоб нас висаджено в Сен-Луї зі скринями. Ти забув, які папери в руках у Дювер'є. Ти хочеш повернутися в Париж, чи ти не хочеш цього?» .
Франсуа мовчав. Повз них, насвистуючи, пройшов білявий матрос.
Брюнет простежив Мак-Лейстона до вілли, що міліярдер найняв за містом. Не спиняючи таксомотора, він проскочив повз віллу і, зробивши коло в десяток льє, повернувся манівцями до Парижу.