Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
Приязнь собаки й келепа од того не зменшилася; вони ходили одне до одного, як і раніше, й розмовляли частенько про свою невдалу пригоду. При цій нагоді собака говорив довгі промови про «переляк» і одного разу він сказав: «Коли б мені, приміром, сьогодні був би впав горіх на голову, то б я не подав ні звуку, а просто сказав би: «Гм! гм! гм! Макекембе-ла-моту-ла-моту-ма!»
«Коли ти певно кажеш, — одповів келеп, — то можу тобі тільки сказати, що я чималу маю охоту ще раз спробувати це діло, коли б я знав напевно, що ти не закричиш — на цей раз ніякі хитрощі не допоможуть — леопард заб'є нас обох напевне...»
«Це
Раптом щось зашаруділо в гіллі, щось свиснуло в повітрі і з хрястом увійшло в тіло. «Карлики! — несамовито скрикнув Вінсент, — пропав Франсуа», — кинувся до друга, вирвав защерблену стрілу. Потім він вихопив ножа й тремтючими руками почав швидко вирізати м'ясо навколо трьохкутньої рани.
Щось зашаруділо знову в зелених хащах. Вінсент хотів уже покинути Франсуа й вхопився за зброю, але в тій хвилі в десятьох кроках від нього з'явився Дюваль.
Дюваль підніс револьвера й не переводячи духу випустив всі шість куль в те місце, де шелеснуло гілля.
Щось зашаруділо ще раз, хлюпнула вода, і вщухло. Не спиняючись ні на хвилину, мов робітник коло верстату, Дюваль вийняв нову пачку і ввігнав її в револьвер. На цей раз він націлив в головорізів. Минуло кілька секунд — століть. Поволі він знизив револьвера і раптом спокійно заховав його в кобуру.
Тим часом Вінсент, стримуючи те, що підкотилось йому до горла, видобув з торбинки пакет вати, висмикнув шматок з кулак завбільшки, покрутив його в руках і застромив в жахливу дірку на грудях Франсуа.
— Не виживе! — похмуро й рішуче сказав, підійшовши, Дюваль. — Коли ви навіть вирізали отруєну тканину, він все одно помре від рани.
— Вперед! — гукнув Вінсент несамовито, й семеро потюпали далі.
Надвечір Франсуа привезено в оселю. Кілька одвічних баобабів, величезні банани над бамбуковими хижками... Коли наблизилися до першої халабуди, Вінсент увійшов. Було порожньо — ніби вимерло. Він послав старигана шукати людей. За чверть години той повернувся, розмахуючи руками.
— Негр не хоче давати їсти. Каже, нема чого їсти, — розповідав він.
Тоді Вінсент, припоручивши Франсуа й негра Дювалеві, пішов сам. Він проминув кілька халабуд, зайшов у скрайню з протилежнього боку. Вона була порожня, недогризки бананів валялись долі. Увійшовши в халабуду, він ліг долі, розсунув трішки тростини в стінці і зустрівся очима з якимись чорними блискучими баньками.
Справою одної секунди було просунути крізь шпарку револьвера.
— Іди сюди, собако, — наказав Вінсент коротко.
Негр виліз з-під бананового листу та з'явився в халабуді. Не кажучи ні слова, Вінсент оперезав його нагаєм, ще раз, ще раз. Негр заскавчав, мов побитий собака.
— Щоб зараз-таки всі були тут! — наказав Вінсент і для ясности ще раз свиснув перед носом бідолахи
У першій халабуді на покошеній траві лежав Франсуа й марив. Червоно-гарячі плями на щоках змінилися на жовті жахливі смуги.
Він почав кричати, качався по траві, схоплювався на ноги. Довелося його зв'язати. Тіло його було гаряче й сухе. Вінсент лежав коло нього. Негр сидів долі, схрестивши під собою ноги. В кутку мертвим сном спав Дюваль. Негр стиха продовжував розповідати казку.
«Щось зашаруділо в гіллі, й горіх упав і просто на голову собаці. Собака заскавучав і подався геть, а келепа в тій самій хвилі ухопив леопард. Він просто чи не сказився з радости й, не давши келепові сказати слова, — кинувся прямцем додому і прибіг, аж захекався.
Собака не встиг одбігти далеко й побачив, як леопард заховав келепа в свою нову торбину.
Його мучила совість, і він міркував, як би йому направити діло на добре. Треба було хоч що, а врятувати келепа, це було ясно, та як це зробити, тут собака не міг собі дати ради. «Піду я до чарівника», — подумав він собі й пішов. Чарівник був удома й дав йому раду. Він приніс кілька довгих ланцюгів з нанизаних черепашок, силу великих і малих дзвоників і всяке приладдя, що дзвенить і дзеленчить. Цим ділом він обвішав собаку так, що його не можна було і впізнати. Потім він оперезав його ще бубном і дав йому паличку до рук. Коли він його так устроїв, він сказав: «Тепер сідай і слухай мене уважно. Ти підеш зараз, такий як ти є, до річки, і сховаєшся тамечки. Швидко вони прийдуть по воду, бо я знаю, що в леопарда вдома нема води. Коли ти їх здаля побачиш, то приготуєшся стрибнути, і коли підійдуть ближче — вистрибнеш, почнеш гавкати, труситись і стрибати, мов скажений. Тоді ніхто не відважиться, ані сам лев, набрати води, і твій приятель матиме нагоду втікти».
Це собаці дуже сподобалося, він так зрадів, що хотів обій-няти чарівника. Та той, сміючись, відштовхнув його й піді-гнав, щоб мерщій біг до річки.
Тим часом леопард зі своїм в'язнем прибув додому. Бідолашний келеп, переляканий украй, ще раз спробував перехитрити леопарда й просив знову покласти його в стару торбину, щоб не попсувати доброї нової. «Зав'яжи добре дірку, — казав келеп леопардові, — я вже не думатиму тікати, в мене такий поганий настрій, що я нічого не зможу вигадати».
«Роби що хочеш, — одповів леопард, — за нову торбину я певний, а що ти не хочеш утікти, тому я не вірю; дозволь мені потурбуватись, щоб ти й не міг утікти».
Отже, справа келепова була зовсім погана, і він почув з жахом, як леопард доручив гінцям закликати тепер усіх приятелів, не забути і слона й лева. Сам леопард стеріг келепа якнайпильніше, не вийшов навіть зустрічати гостей, а підіждав, поки вони всі зібралися. Тепер з'ясувалося, що в глеках не було зовсім води.
«Нехай сини мерщій підуть і наберуть води», — сказав леопард. Він також подбав, щоб розпалити добре вогонь. Келеп мандрував з рук у руки, кожне хотіло його бачити. Все розпитувано в леопарда, як він його спіймав. Оце він налагодився ще раз якнайпишніше розповісти цю історію, коли його сини, галасуючи, вдерлися до хати. Вони ніяк не могли заспокоїтись, а кричали чимраз голосніше, що в річці було щось таке жахливе, що вони замалим не померли од переляку.