Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
Келепові аж мороз побіг по шкурі, і він заривався чимраз глибше, та птах співав усе голосніше: «Під листям, леопарде, під листям!» Леопарда дуже роздратувало даремне шукання. Він подумав, що птах хоче просто його піддурити, він схопив поліно й шпурнув у птаха. Та той перестрибнув швиденько на другу гілочку, поліно тільки збило декілька горіхів й упало долі, тим часом келеп доповз аж до коріння й думав, що він уже врятувався, коли птах ізнову почав співати: «Під корінням, леопарде, під корінням!» Коли леопард це почув, він пішов простісінько до горіхового дерева, обережно розгорнув посохле листя, подивився під заголене коріння і просто в вічі келепові: «Так це ти, злодіюго!» — гукнув леопард, узяв торбинку — а в його висіло дві торбині через плече — й хотів оце сховати туди келепа, коли той сказав: «Дорогий друже, не клади мене в гарну нову торбу, краще поклади в другу — вона старіша й не така вже гарна; подивись, який я брудний, я тільки попсую тобі торбину». — «Ти маєш рацію», — зауважив леопард, поклав келепа в стару торбу й побіг з нею геть. Та келеп схитрував, порадивши леопарда на це діло, він добре знав, що стара торбина в кутку вже дуже була трухлява і що він легко зможе розсунути бамбукові соломини в куточку.
Він, не гаючи часу, взявся до роботи і був дуже радий, коли опинився на м'якій траві; та перед тим він наклав у торбину, і гайно там зосталося. «Щоб леопард не почув відразу, що торба полегшала», — сказав, сміючись, келеп і пішов додому, спинився на хвилину, щоб спочинути від страху, і пішов до свого приятеля висловити йому свою думку про його поводження.
Леопард також прийшов додому та звелів негайно зогріти води.
Одного з-поміж своїх синів він послав, наказавши йому скликати всіх приятелів та знайомих на бенкет.
«Скажи їм, що я спіймав келепа, коли він крав горіхи, і ми його всі разом з'їмо».
Син пішов, і гості посходилися...
В цій хвилині Вінсент штовхнув старикана вбік і велів йому замовкнути. З лівого боку з-за невеличкого гаю нісся стогін.
Тихий і жалібний, він розлягався з правильними інтервалами, екіпаж посувався далі, стогін голоснішав, валка завернула на коліні дороги, й у ста кроках від бруку розійшовсь гай і вирізьбилась постать голого чоловіка, прип'ята до дерева. Міріяди мух, бджіл, осів кружляли хмарами навколо дерева, сідали на цятковане кривавими рубцями тіло, на червоні смуги, що рясно вкривали обличчя, руки, груди, на велику рану в стегні, — вкривали всього чоловіка, мов чорним серпанком. Навколо стояли унтер і декілька колоніяльних салдатів. Унтер покурював люльку і давав якісь інструкції напівголим салдатам.
Мов скажений вискочив Франсуа з екіпажу й побіг до дерева.
Одночасно вистрибнув і Дюваль та й собі побіг до дерева. Але вони не добігли ще й півдороги, як Франсуа почув, що немов залізні обценьки схопили його руку вище ліктя.
За ним стояв захеканий Вінсент. Важко дихаючи, одрубуючи кожне слово, він проговорив:
— Назад, у цій хвилі назад! Назад, кажу тобі!
Франсуа завагався. Поруч стояв матрос; його кремезне, обвітрене лице раптом пересмикнулося, примружилось ліве око, він різко повернув і пішов рішучою ходою до фури. Франсуа постояв ще з півсекунди й пішов і собі. Вінсентова рука ще здавлювала його біцепс.
— Ти сказився, чи що, — прошепотів Вінсент.
Голий чоловік, побачивши трьох, застогнав дужче. Незрозумілою мовою він вигукував якісь слова, благаючи звільнити від несамовитої муки. Тільки тепер подорожні побачили, що він стояв у мурашинім гнізді. Франсуа відчув, як рука дужче здавила його лікоть.
Матрос не оглядаючись поспішав до фури.
— Запам'ятай собі, друже, — сказав уже спокійніше Вінсент, — ти можеш застрелити десяток негрів, зґвалтувати дюжину жінок, але вся наша справа пропала, коли ти викинеш щось подібне до того, що хотів зробити оце допіру.
Колоніяльне врядування жартів не полюбляє. Приїхавши в Париж, ти можеш, коли хочеш попсувати собі кар'єру, писати в газеті, але коли ти тут скажеш хоч слово — все пропало! Вже те, що ти поцікавився тут судовою розправою місцевої влади, може коштувати нам горла. Пристрелять зненацька десь на дорозі, і в газетах буде, що дезертири з робіт забили двох подорожніх, та й по тому!..
Ось уже третій день валка продирається тропічним лісом. Всі йдуть пішки, на кількох конях навантажено пару кліток. Решта зосталася на Екваторіяльній станції. Дюваля нема. Він щез ще перед приходом на станцію. Франсуа зовсім занепав духом. Нестерпуча спека. Одіж щільно прилягає до тіла, бо кожну шпарку одшукують москіти й не дають і хвилини спокою. Малесенькі п'явки швиденько пробираються крізь фланель і жалять не гірше від москітів.
Над головою, спереду, ззаду суцільна плутанина гілля, листя, стовбурів.
Гайд-парки, саванни зосталися в пам'яті, як ясний сон, як далека згадка.
Франсуа трусить лихоманка. Нема чим дихати, а треба йти, розгинаючи гілля, вгрузаючи по живіт у багні, одганяючи москітів, здіймаючи п'явок.
Повітря парке, як перед грозою ві Франції, але в тисячу разів важче. В добу перед дощовою полосою духота доходить найвищої точки. Щохвилини в очах зеленіє, гасають ріжноколірні кола, коліна згинаються. Вінсент хапає друга за руку, становить на ноги, й вони йдуть, плентаються далі й далі. Щохвилини треба спинятися. Величезне багно, скільки сягає око, виблискує своїм сутемним дзеркалом. У нього вросли, звисли тисячеруким корінням дерева. Ні пройти, ні пропливти. Шукають, обминули, переходять рукава річки, канали без кінця й краю та знову опиняються перед мангровим озером. Усередині спливає якась чорна скиба і зануряється знову. Це бегемот — він не страшний у цьому жахливому лісі, де на кожному кроці змії, муха цеце, малярія.
Вінсент не каже ні слова. Він сам, досвідчений, бувалий мандрівник, страждає безмежно. Він давно покинув розважати Франсуа і стежить тільки, щоб той не впав.
Головорізи йдуть мовчки, в них немає зброї. Озброєні тільки Вінсент і хворий Франсуа. Ті йдуть попереду, і люта ненависть їхніх поглядів зануряється, не бачивши двох французів, в зелені хащі тропічного лісу.
Вистрибують дві зелені папуги і — мов уманські дурні — починають щось белькотіти. Франсуа не бачить і не чує. Він починає забуватись. Чимраз частіше він буває в Парижі — в Булонськім лісі — ні, це саванни, а посеред них голий чоловік, обліплений мухами — це не чоловік, а жінка, це Каміл-ла — вона дико верещить, простягає руки до Франсуа. «Де ти був так довго, я вмираю!» Франсуа почуває, як у його охляли коліна, він сідає, він лягає спати.
Сильним рухом руки Вінсент іще раз підняв Франсуа, він намочує йому лоба водою, пробує влити крізь зціплені зуби трошки коньяку. Але зуби клацають, мов кулемет, дикий зір блукає у простороні.
«Стривай», — гукає Вінсент. Валка спиняється. Скидають одну з кліток, вона важко хлюпає в багно, і на спину коневі прив'язують Франсуа. Вінсент затягає вузли. Старий із Камеруна вовтузиться навколо Франсуа, тре йому потилицю, стукає десь по спині. Останній вузол зав'язано, валка рушає. Коло непритомного Франсуа, піддержуючи його, гладячи по голові, іде старий негр і розповідає йому казку:
— ...Посходилися гості.
Коли окріп уже кипів і клекотів — леопард поважно розв'язав торбину. Та який же був його жах, коли там не було келепа! Збентежений, він почав похапцем длубатись у горіхах і в листю. Тоді й кізяки покотилися долі, і він дізнався, як келеп од нього втік. Усі закликані звірі сміялися з нього, дехто казали навіть, що леопард хотів їх просто піддурити. Кепкуючи та глузуючи з нього, вони пішли всі геть. Леопард почував себе дуже кепсько, заліз на своє ліжко, й сини думали, що він хоче переспати свій гнів. Та вони помилялися, бо леопард тільки заплющив очі, щоб спокійно обмислити, як йому певніше помститись.