Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
«Що за нісенітниця», — сказав леопард, не звернув уваги на галас і попрохав кількох своїх найближчих друзів піти й набрати води.
Та не довгий минув час, як повернулися і ті, перелякані вкрай, і підтвердили те, що розповідали леопардові сини. Тоді підвівся лев і сказав гордовито: «То я піду по воду». Потім він кивнув на зайця й велів йому прив'язати собі пляшки й глеки. Та швидко повернувся й він. І він тремтів усім тілом, і грива стояла йому сторчака.
Коли всі його такого здаля побачили, то злякалися здорово, надто ж коли почули те, що він розповідав. «Через ціле моє життя мені нічого такого не траплялося бачити, — розповідав лев. — Це, мабуть, чи не нечиста сила, бо те, що я бачив і чув, це був не звір і не звірячий був у його голос, це було щось жахливе — і воно посунулось на мене, аж я впав долі, та я схопився одразу на ноги й утік щасливо, хоча тая мара довго ще за мною гналася».
«Та прошу тебе, — сказав слон, — що ж воно має бути? Я ще зроду нічого не боявся та й тепер не боюсь, і ніхто не міг мене намовити не ходити на річку». — «То йди», — одказав гнівливо лев, і заєць підскочив нав'язувати на слона глеки. Та коли він їх хотів узяти в лева, то цей загарчав і повернувся до нього спиною, бо він усі їх, тікаючи, порозбивав. Але слон сказав, сміючись, зайцеві: «На біса мені ті глеки, в мене ж є мій хобот». І він спокійно потюпцював до річки.
Ті, що зосталися, чекали напружено, поки він повернеться. Так, він повернувся, але так трубив уже здаля, що видко було, що він розгніваний украй, і коли він став перед ними, то аж страшно було на нього дивитись, і всі упевнились остаточно, що їм загрожує смерть і загибель на річці, коли вони ще раз наважаться піти туди.
Але леопард дуже розхвилювався. Всі розмовляли тепер проміж себе про жахливу мару, кожен розповідав, яка вона, як він її бачив — тільки леопард один нічого не бачив. Він вирішив будь-що-будь і собі піти на річку. Якби ж він не боявся так! Та ось йому щось спало на думку. Він підійшов до своїх гостей і сказав їм таке: «Любі друзі, я дякую вам, що ви прийшли і що ви всі готові мені допомогти; я вірю також, що там у річці невідомий звір, на якого страх навіть подивитись, вірю, що він на вас, мої друзі, такого нагнав переляку, але я гадаю, тепер ви всі його знаєте й готові його побачити, отже, я хотів вам запропонувати, щоб нам усім піти до річки й спробувати гуртом уловити й забити того звіря». Після цієї довгої промови почали звірі перешіптуватись; вони міркували, чи можна ще раз відважитись піти на річку; кінець кінцем, деякі постановили йти, інші пішли, вагаючись, слідом, і скоро все товариство посунуло до річки; попереду йшов слон, по ньому лев, за ними, ховаючися скільки мога, плентавсь леопард. Забули про келепа й про нову торбину. Тільки одна думка була у всіх: «Що з нами скоїться на річці?» Коли останній звір вийшов з дому, келеп теж подався собі дорогою, та не туди — йому було байдуже до цього діла, він давно підозрював, що собака вигадав якусь штуку, щоб його врятувати. Коли він так спроквола йшов собі, він згадував занеспокоєно про свого приятеля, бо міркував слушно, що коли собаці й легко було поодинці налякати й прогнати всіх, то не так легко буде піддурити весь гурт — і біда йому, коли його впізнають. Та всі ці турботи були ні до чого, бо коли келеп завернув на лісову дорогу до своєї хати, собака вже йшов йому назустріч. Він, коли побачив, що вони йдуть всі разом, не гаючи часу втік, бо гадав, що келеп либонь уже мав добру нагоду втікти. Коли вони так обоє зустрілися, то дуже зраділи. Собака промовив стиха: «Вибач, мій дядечку!» Та келеп сказав: «Залиш же, ти показав, що ти добрий товариш, та тільки з тобою я вже не піду красти горіхи».
Леопард із товариством були дуже здивовані, коли все на річці було тихо й спокійно; вони повернулися дуже збентежені, а леопард ще й сміявся. Та він покинув сміятися, коли знайшов удома порожню торбину. Так товариство розійшлося в дуже кепському настрої, і вони признавалися одне одному, що більше либонь не підуть до леопарда гостювати [3] ...
...Серед ночі Вінсент прокинувся. Негр мацав його рукою... Різким рухом Вінсент одштовхнув старого, так, що той докотився до Дюваля. Дюваль схопився на ноги.
3
Казка, наведена в цьому розділі, увійшла в збірник «Сказки первобытных народов» під ред. Петникова, ДВУ.
— Чого тобі, собако? — закричав Вінсент.
— Місте, місте Франса... — пробелькотів негр.
Вінсент кинувся до Франсуа. Той лежав нерухомо. Груди його здіймалися високо, він зі свистом дихав крізь ніздрі.
— Умирає, — сказав Дюваль.
Вінсент не промовив ані слова. Він добре знав цей свист. Сподіватися не було на що. За чверть години Франсуа сконає. Вінсент підійшов до нього, взяв його руку й сів.
Минуло десять хвилин. Свист поволі слабшав, груди здіймалися менше. Ще п'ять хвилин, і Франсуа не стане. Вінсент схилив перше голову на руки. За цей час він так полюбив гарячого, щирого Франсуа. Він загодя радів з його щастя в Парижі з Каміллою.
Хвилини тяглися одна по одній мов роки. Щораз тихший, глухіший ставав свист, щораз менше здіймалися груди. Зоставалося три, дві з половиною, дві, півтори хвилини...
Раптом Дюваль, що оце досі стояв нерухомо коло Вінсента, підняв голову й став прислухатись. Минуло декілька секунд. Дюваль зірвався й вискочив із хижі. Вінсент почув, як його швидкі кроки відбились у тому напрямкові, звідки вони прийшли. Йому й на думку не спало, що Дюваль може втікти, настільки він був певний, що це добрий товариш.
Уже з тої хвилини, як Вінсент прокинувся, він почував якусь млявість і байдужість до всього. Коліна йому охляли; він підвівся й придивлявся до Франсуа...
Через хвилину в хижу увійшов нервовим кроком Дюваль.
— Головорізи наші втекли з кіньми й з багажем. Я почув, як кінь іржав за чверть верстви звідси. Немає ніякої змоги їх наздогнати. Треба вертати до Екваторіяльної станції.
Вінсент не одповідав. Він притулився до стіни й стояв нерухомо. Дюваль підійшов до нього й засвітив сірника. Вінсентові очі розширилися і блукали в безвісті. Його трусила пропасниця. На купі посохлої трави лежав мертвий Франсуа, в кутку вовтузився негр і белькотів щось безглузде. Дюваль стояв нерухомо...
— Макекембе-ла-моту-ма-ме, — дико вигукнув негр.
Тою ж дорогою йшло троє людей. Спираючись на плече старого негра, йшов ще не зовсім здоровий Вінсент, попереду рішучим кроком ступав Дюваль. Про те, щоб зараз виконувати завдання Дювер'є, годі було й думати. Треба було як-найшвидше дотягтися до Екваторіяльної станції.
Подорожні йшли вже третій день тропічними лісами. Попереду ступав рішучим кроком Дюваль. Цілковиту тишу лісу перебивало тільки ґерґотання зелених папуг і шелест та хряск гілля й рослин під ногами. Бананів, що взяли з собою вони з негрівської оселі, уже не було; їх поїли.
Дюваль сподівався здибати десь баобаб і підживитися його листям. Поки що ламав зелені гілочки й, прожувавши їх, випльовував, його мучив голод і спрага. Він майже нічого не їв, оддаючи банани Вінсентові й негрові.
Вони трошки спочили, шукаючи баобаба на сухішім місці. На пригорку ріс велетень із мавп'ячим хлібом на гіллі. Дюваль прискорив кроки; йому страшенно хотілося їсти. Баобабове листя, взагалі річ їстівна, тепер було бажанішим за пишний обід у ресторані. Але, не дійшовши кількох кроків, він спинився. Коло дерева спиною до нього лежав якийсь чоловік. Дюваль вийняв револьвера й обережно почав підходити до дерева. «Гей, друже», — гукнув він. Чоловік не озирався. Дюваль вистрелив. Куля з соковитим ляском увійшла в дерево. Чоловік і не поворушився. Тоді Дюваль швидко наблизився до нього, копнув його ногою, й чоловік перекотився на другий бік. Обличчя йому було вкрите комахами; сотнями повзли вони з очей, з носа, з вух, — обличчя було на-половину з'їдене.
— Бородач! — закричав, підійшовши, Вінсент.
— Вони таки його вбили, — сказав Дюваль. — Вони всі загинуть у цім лісі без компасу і з конякою, — додав він спокійно. Під одіжжю, на животі в мерця щось завовтузилося. Дюваль ножем покраяв куртку, і з живота поліз цілий легіон строкатих жуків.
— Їсти, — сказав Вінсент. Дюваль зліз на дерево й, ламаючи гілки з листям, кидав їх Вінсентові й негрові, жадібно ковтаючи сам у перервах.
Наївшися, негр пообривав листя з гілок, зібгав його і набив ним торбину. Вони вирушили вперед. Знову Дюваль спинився й став прислухатися. З півдня доносилось якесь глухе гудіння; наче гуло море, час од часу хвилі з крахом розбивалися об скелі. Вони пройшли ще декілька кроків, гудіння яснішало й наближалося. «Назад до дерева», — раптом гукнув Дюваль, схопив руку Вінсента й бігцем подався до баобабу. Як кіт, вдряпався він на гілку, підтянув Вінсента й почав допомагати негрові. «Невже ж це слони? — сказав Вінсент. — Їх вибито тут, зосталося обмаль».