Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
«Ні, місте, то не слони», — злякано вставив негр. Гудіння наближалось, тепер це був один суцільний тріск, хряск і крах. Наче буря неслася тропічним лісом. Гудіння наближалося, чути було, як ламалося гілля, падали дерева. Повз баобаб пронеслися зайці мішма із шакалами. Вони плигали безперестану, не звертаючи уваги одне на одного і ніби не помічаючи трупа. Гудіння зросло в шторм. Дюваль продерся вище й підтягнув негра й Вінсента. Зненацька з хащів викотився темний шматок і понісся повз дерево, за ними неслися другий, третій, десятки, сотні. В одну мить на місці хащів, молодняка, чималих дерев
«Носороги!» — пробелькотів негр. Він трусився на всім тілі. Ще хвилина, і маса промчала вперед. Замість плутанини гілок, ліян, хащів, трави, наперед і назад стелилася широка просіка, по ній де-не-де самітно сторчали одвічні баобаби, що вціліли перед жахливою навалою. Кілька льє тяглася страшна просіка. По дорозі коло зваленого дерева валялися втоптані в землю шматки одіжи, одірвані руки, нога стирчала пальцями з землі, розчавлені, пошматовані конче трупи. Головорізи попали під натовп оскаженілих звірів. Даремно Дюваль і негр шукали якихось їстівних річей, усе було затоптано в землю, розчавлено, знищено.
На другий день у хащах загинув негр. Було це так: з гілля вистромилось щось довге, чорне, вхопило старигана й усмоктало його в зілля.
«Удав», — закричав Вінсент, але в тій самій хвилі якась чорна, волохата потвора перелетіла з одного дерева на друге ближче до Вінсента. Дюваль був у кількох кроках попереду. Він підняв револьвера, але зненацька опустив його й кинувся до Вінсента. Горила спинивсь на одну мить, вагаючись між двома ворогами. В цій хвилі Вінсент вистрелив. Поранений звір з диким ревом кинувся на нього. Та в той мент Дюваль стрибнув, мов кішка, до нього й розрядив усі п'ять куль йому в голову. Звір змахнув лапами й важко гепнувся долі. Вінсент, діставши від нього стусана, лежав непритомний. За хвилину він опам'ятався та звівсь на ноги. Величезний звір конав, пересмикуючись усім тілом. У кількох сажнях од нього лежав негр з перерваним горлом.
Голодний, знесилений Вінсент не міг перебороти цікавости й підійшов до звіря. Той затих і лежав, мов передісторичний чоловік, розкинувши руки, горілиць. На голій долоні щось виблискувало. Вінсент підійшов ближче. На один з пальців лісового велетня було насунуто золоте кільце. Якийсь час Вінсент і матрос дивились один на одного з невимовним здивуванням. Нарешті матрос підійшов до горили, одтяв йому ножем пальця і зняв кільце. Це була старовинна золота каблучка з вирізьбленою літерою «L»...
Зоставався тиждень іти до Екваторіяльної станції. Знеможені Вінсент і Дюваль ледве пересували ногами, падали на кожному кроці, засипали в багні. Вінсента знову трусила пропасниця. Одного вечора, коли вони лежали, обійнявшись, у багні, Дюваль несподівано почав говорити. Через увесь той час вони йшли мовчки. «Ми, мабуть, не дійдемо до станції, Вінсенте, — сказав Дюваль, і його хрипкий голос прозвучав м'ягко й ніжно. — Я не Дюваль! Я не француз. Моє ім'я — Андрій Вовк».
Вінсент голосно клацав зубами. Заледве він розібрав, що каже Дюваль, і зробив знак головою, що слухає.
«Я пішов з вами з доручення своєї організації. Той чоловік, прип'ятий до стовпа коло дороги — мій земляк!» Вінсент повернувся до Дюваля,
«Як ви потрапили сюди?» — пробелькотів він, перемагаючи слабість. — «Я приїхав сюди з доручення товаришів задля тих нещасних, що працюють коло дороги, задля білих рабів з України, що обтісують каміння в Конго. Матрос Дюваль, що в мене його документи, мій партійний товариш із Франції. Я стежив за вами ввесь час, поки ви були на «Ліберії». Ви пригадуєте, що хтось підслухав вашу розмову з головорізом у каюті. Це був я.
Ви не помилилися. Після того виграшу я віддав усі гроші на організацію, я покинув грати й пити.
Тепер ви розумієте, чого я зникав невдовзі перед Екваторіяльною станцією. Дещо мені пощастило зробити для білих рабів — я дав їм деякі адреси, зоставив кілька листівок. Я сподівався розпочати роботу як слід на повороті до Лібервілю. Але судилося інакше, ми звідси не вийдемо. Ви офіцер французької армії. Ви служили протилежній стороні. Якби був попав вас в інших обставинах, я, не вагаючись, застрелив би вас як собаку.
Але тепер ми обоє все одно загинемо. Ми не пройдемо й трьох льє. А до станції ще сотні. Завтра чи позавтра ми загинемо тут. Усе скінчено. Ми товариші перед смертю. Ану попрощаймось, товаришу!» І Дюваль кріпко поцілував Вінсента в губи. Потім він видобув з кобури револьвера...
Пролунав вистріл. Куля влучила Вінсентові в голову. Але то стріляв не Дюваль. В одну мить він опанував собою і одкотився, хапаючись руками за траву, в кущі. Мов кішка, перевернувся він на живіт і став ждати. Пролунав другий вистріл — куля свиснула в нього над головою. Дюваль голосно й жалібно заскавчав. З хащів висунулося дві голові і вийшло двоє-троє колоніяльних салдатів-негрів — за ними йшов обережно білий унтер-француз. Негри схопили Вінсента за ноги й піднесли до унтера. Унтер почав похапливо розстібувати куртку Вінсента.
В цій хвилі Дюваль, націливши унтера, звалив його з ніг. Другим вистрілом він положив негра й, вискочивши з кущів, приставив другому до грудей револьвера. «Кидай ґвинтовки», — скомандував він коротко. «Лягай!» — скомандував удруге. Потім він підійшов до унтера, витяг у його з кишені пакет з хиною й жадібно ковтнув раз, два, три. «Кроком руш!» — скомандував він утретє...
Через два тижні по дорозі їхав в екіпажі до Лібервіля білявий чоловік. На станціях він пред'являв бумаги на ім'я офіцера запасу Вінсента Поля. Розсипаючи направо й наліво гроші, він балакав з унтерами й цікавився становищем робітників, що брукували дорогу.
Розділ 4
КАВАЛЕРГАРДСЬКОГО ПОЛКУ РОТМІСТР
Маятникові розмови. Мурашоїд. Каблучка, за яку читач щось чув у розділі III. Напад більшовиків. Полку Її Величности ротмістр. Танець серед шістьох свічок. Настрій Дювер'є чимраз гіршає. Кров на лакових черевиках. Едіт нарешті погодилася на пропозицію д-ра Ріпса.
Двері тихо розчинилися, й у кімнату вистромився довгий, цікавий ніс.