Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших

Йогансен Майк Гервасиевич

— З Лібервілю ми поїдемо по шосе на Елундо, — одповів Вінсент. — Далі на Сандію, Ліму, Піконду понад екватором і просто до Екваторіяльної станції на Конго. З Екваторіяльної станції ми звернемо навскоси, на північ; поїдемо катером по Конго. Висядемо коло Бакомбі й підемо тропічними лісами до...

— Годі, — перебив Франсуа. — Мені ніякого немає діла до отих Бакомбі, Пікомбі чи як їх там. Ти скажи мені, чи ми повернемось до Парижу, чи ні?

Вінсент ізнизав плечима.

— Якщо ти будеш киснути так, як оце ввесь час киснув, то, може,

й не повернемось. Треба вірити в успіх, і все буде гаразд. Ти знаєш, я був скрізь, де може бути авантурист. Ніякий автор авантурного роману не має жодної уяви про те, скільки може пережити мандрівник. З температурою 40,2 я продирався крізь ліси Амазонки, — перед ними ці ліси — дурниця! До речі, треба купити хини. Хто це може бути?

Хтось постукав у двері і, не чекаючи на дозвіл увійти, ввалився знайомий нам пройдисвіт, що прикупав до дев'ятки. На лиці в його була написана нахабна певність, і хитра посмішка ніби казала: мене не піддуриш!

— Чого вам треба? — запитав Вінсент.

— Я й мої товариші хочемо знати, куди ви нас везете, нам набридло вже на пароплаві удавати з себе якихось баранів, чи що. (На цьому місці він ригнув). Будьте ласкаві повідомити нас, що ви збираєтесь робити. Бо нам уже все це набридло вкрай. Ви скажете нам, нарешті, куди ми їдемо, чи ні? — пройдисвіт ригнув знов.

— Дорогий друже, — сказав спокійно Вінсент, — не завдавайте собі зайвого клопоту. Ви поїдете туди, де вам скажуть, і робитимете те, що вам накажуть. Чи, може, в вас є охота зазнайомитися з військовою службою в Конго? Затямте собі, мій прекрасний, що коли ви ще раз прийдете до мене з подібними заявами в подібному тоні, то ви на другий день будете маширувати по шосе й обтісувати каміння. Ясно?.. Ідіть!

Пройдисвіт люто подивився на Вінсента, але, зустрівши його холодний погляд, осікся.

— Дайте нам принаймні хоч трохи грошей, — сказав він стиха.

— Вам дано на харч, й того досить. Чи ви одержите більше, чи ні, то буде залежати від вашої роботи. Забирайтеся звідци в цій хвилі.

Дезертир постояв ще секунду й, раптом повернувшися, похапливо вийшов.

— Так от, Франсуа, мій друже. Не падати духом, і все буде гаразд. Поїж-но зараз хини, дорогий мій, а то щоб тебе не вхопила трясця! Тут під екватором лихоманка висить у повітрі... Хто там? Невже ж це той халамидник таки справді хоче спробувати нагаїв? Увійдіть, сто чортів!

Але в цій хвилі Вінсент мов ошпарений схопився з ліжка. В кімнату увійшов і стояв нерухомо білявий матрос із «Лібе-рії». Франсуа й собі підвівся й, мов уражений громом, дивився на невеличку кремезну постать матросову.

— Мсьє Вінсент Поль, — почав той повільною карбованою мовою, — я прийшов до вас із проханням, візьміть мене з собою. Мені треба заробити гроші. Мсьє Дювер'є дав вам чималі суми. Я можу вам стати в пригоді. На ваших головорізів ви покластися не можете. Вам потрібний такий чоловік, як я!

Вінсент не міг опанувати собою. Матрос стежив за ними через увесь час, поки вони були на «Ліберії». В його голосі, манерах він почував щось давно знайоме. Він його колись бачив. Якийсь містичний страх, якийсь ловецький інстинкт одштовхував його від цього чоловіка.

— Ви стежили за нами на «Ліберії», — вимовив він кінець кінцем. — Я вас не знаю. Ви нам не потрібні... Нарешті, що вам за діло до нашої подорожі? Будь ласка, турбуйтесь про свої справи, дайте нам спокій!

— Мсьє Вінсент Поль! — я пропоную вам свої послуги цілком щиро й одверто. Я стежив за вами, бо я шукав нагоди втікти з «Ліберії». Я знайшов цю нагоду, і я звертаюсь до вас. Моє прізвище — Дюваль. Мої папери при мені. Я знаю, — підкреслив він, — що я вам буду потрібний у цій подорожі!

Уперше за всю подоріж Вінсент запитливо подивився на Франсуа; їм був потрібний хоч один певний чоловік, не можна було здатися на отих п'ять головорізів. Це дуже витриманий чоловік. Він розмовляє із якимось чудним акцентом...

Вінсент іще раз подивився на матроса. Той стояв, спокійнісінько поклавши руки в кишені парусових штанів, і ждав відповіди. Видко було, що він певний своєї справи.

— Ви не все сказали мені, мсьє Дюваль, — сказав Вінсент. — У вас є ще якась мета. Вас не цікавлять гроші, тут є щось інше.

— Так, ви вгадали. Мене мало цікавлять гроші. Мені просто треба з вами поїхати. Вам нема чого боятися мене. Дювер'є може не боятися за вас. Ви у французькій колонії, і ім'я Дювер'є одчинить вам усі двері. Ви можете завтра ж пошити мене в салдати. Всі вигоди на вашому боці. Вам абсолютно нема чого боятись. Кінчайте! Згода?

— Ви не скажете, чого вам треба з нами їхати?

— Я не скажу нічого понад те, що сказав. Ваша справа тепер погодитись на мою пропозицію чи піддатись якимось дитячим почуттям.

Те, як матрос вимовив слово «п р о п о з и ц і я», знов щось нагадало Вінсентові. «Невже ж це той?.. Ні, — дурниця, цього не може бути!»

— Покажіть ваші папери.

Матрос видобув з кисету, що висів на грудях, папери та й подав Вінсентові.

Кілька хвилин той уважно продивлявся посвідки.

— Гаразд, — сказав нарешті Вінсент. — Ми беремо вас. Завтра вам треба прийти сюди в сьомій годині ранку. Завтра ми вирушаємо.

Матрос кивнув головою і вийшов.

— Нащо ти згодився взяти його? — запитав Франсуа, коли зачинилися двері. — Ти ж сам казав, що він стежив за нами на «Ліберії»?

Вінсент підійшов до дверей і, переконавшися, що ніхто не підслухує, сказав пошепки:

— Боятися його нам нічого. Уряд не може за нами стежити. Уряд — це Дювер'є, Пуанкаре й Ко. Коли б це навіть був шпиг від Дювер'є, то нам і тоді нема чого боятися. Адже ж ми не збираємось тікати з грішми. А це чоловік дужий та витриманий. Ти бачив, які в його м'язи? Ти звернув увагу на те, що він уже знає, від кого ми їдемо й чого нам треба. Краще здатися на отакого Дюваля, ніж на наших пройдисвітів.