Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
— Вибачте, я придушив вас! — увічливо сказав доктор і, що мав сили, вдарив Креве в горло.
Ротмістр покотився на підлогу. Доктор сів йому верхом на груди й методично почав здавлювати дихальні проходи...
За декілька хвилин він подивився на годинника, однявши одну руку. Ротмістр уже не стрибав і не підплигував, мов жаба, а лежав тихесенько, мов слухняна дитина.
— Досить! — поклав доктор і стер з обличчя піт. Труп широко розставив ноги й підняв плечі.
На всякий випадок шляхетний учений приклав вухо до грудей умерлого й почав прислухатись.
Раптом він відчув, як спина взялася холодним потом; десь глибоко в грудях ротмістра він почув пульсацію крови. Ріпс схопився на ноги. В цей момент щось із ляском ударило його ззаду по нозі. Ріпс стояв мов скам'янілий, не сміючи озирнутись. Поволі, мов годинникову стрілку, повертав він своє обличчя до трупа. Одна рука розігнулася й лежала коло його ніг. Ріпс ще раз вислухав тіло. Не було ніякого сумніву — ротмістр був ще живий.
— До роботи! — сказав доктор і злякався звуку свого власного голосу.
Він вийняв з чемодану якісь металеві частини і в декілька хвилин склав із них скриню у формі домовини. Частини він поскріплював шворіннями. Потім він прикрутив до спідньої дошки порцелянові ізолятори, потім він іще щось робив зі скринею. Із грудей ротмістра вирвалось легке зідхання. Доктор ухопив тіло й поклав його вскриню. Потім він закрив скриню, поставив реостат і включив електрику.
Після цього він сів на стільця, методично набив люльку кенстеном і запалив.
Минуло кілька хвилин. З замкненої скрині донісся глухий, придушений стінками, стогін. Доктор Ріпс важко проковтнув слину.
Ще за декілька хвилин він почув ступені в коридорі.
Вони все наближались і наближались, фатально, мов годинникова стрілка. Ось вони вже за дві кімнаті до нього, одна... хтось спинився перед дверима. Ріпс забув і дихати, боячися, що ротмістр застогне в скрині. Раптом черевики знов застукали коридором, і ступені почали віддалятись. Ріпс підвівся й пройшовсь кімнатою.
Через декілька хвилин після того, як Дюваль вийшов із кабінету, Дювер'єві пощастило звільнитись.
Каліку встигли спіймати. Дюваль щез без сліду.
— Хто ви такий? — наскочив Дювер'є на безногого.
Два лакеї, підштовхуючи каліку кулаками в шию, загнали його в кабінет маестра.
— Я був в експедиції Вінсента Поля, втратив ногу і ледве виратувавсь від носорогів. Дюваль, що також був у тій експедиції, пообіцяв, що заплатить мені за скалічення.
— Потрусити його! — гукнув Дювер'є.
— Ви не маєте права! — забелькотів каліка. — Я французький громадянин, так, як і ви.
Один із лакеїв ударив французького громадянина кулаком у груди. Сам маестро підскочив ближче і садонув його по хворій нозі носком.
Каліку потрусили, але трьох тисяч при ньому не знайшли. Очевидно, він устиг їх десь приховати.
У двері увійшла Камілла.
— Що це таке, маестро? — сказала вона, побачивши роздягненого каліку. — Ви знайшли заступника для Креве, або-що?
— Будь ласка, не встрявайте не в свої справи, ідіть собі геть! — істерично вигукнув Дювер'є.
Камілла вийшла, гуркнувши дверима.
Вона лягла в своїм будуарі на канапі. «Пропав Франсуа», — подумала вона.
Чоло їй горіло — трясця не випускала її з того самого дня, як загинув Франсуа. Лікар похитував головою — звідки в Парижі могла взятись пропасниця з африканськими симптомами?
Камілла лежала горілиць на канапі, їй хотілось плакати. Сліз не було. Це був той чудний романтичний настрій, що опановує хвору людину. Камілла не пам'ятала ні свого батька, ні своєї матері. Вона виросла в сім'ї селянина разом із його сином Франсуа. Він одразу сподобався їй уже змалку; щось було в ньому, що нагадувало їй брата — тільки, що брат був білявий, а Франсуа чорнявий.
У двері постукав Дювер'є. «Зараз почне перепрошувати! — знала Камілла. — Боїться Креве, гад!». Вона не відгукнулася. Дювер'є постояв перед дверима та й пішов. Тим часом Креве перетворився на купку попелу, яку доктор усипав у паперову торбинку й поклав у чемодан. Потім він ізнову наладнав електричний провід, зійшов сходами, увійшов у таксомотор і покотив по вулиці.
На багажнику лежав чемодан із металевими частинами, а в піджачній кишені — її величности кавалергардського полку ротмістр.
За перегородкою розмовляли.
— Та ні. Я зовсім не хочу в Марокко!
— Он як. Так тобі паша не подобається?
— Яз тобою, падлюко, не розмовляю!
— То, може, сюди хочеш?
Цинічний регіт сколихнув з півдесятка важких животів.
Шпарка була вузенька й не дозволяла бачити, що робилось у каюті.
Постать підповзла ще ближче до перегородки і слухала далі. Перший — жіночий — голос сказав:
— Слухайте, невже ж ви втратили всяке людське почуття? Відпустіть мене, чуєте?
Одповідав чоловік:
— Бач, графиня знайшлася! Ти думаєш, ти одна така. Ти он у інших приклад бери — котра баба, так сама й проситься. Ніж під мостом ночувати, то краще ж у турків жити, лиха не знати.
Навколо сміялися.
— Халву будеш їст! На ізюми спат! а киш-мишом накриват себе будеш!
Постать присунулася ближче до перегородки й силкувалась розглядіти того, хто казав.
— З голоду не помреш, не бійся! — казав далі голос під дружне цькування здоровенних горлянок.